Квартирный вопрос переселенцев. Что изменилось за 5 лет

0
6

Квартирный вопрос переселенцев. Что изменилось за 5 лет 12 октября, 21:24 Этот материал сейчас доступен только на украинском языке

Unian

митинг

Unian

Переселенцы — о том, как уезжали из Донбасса, и удалось ли им решить жилищный вопрос пять лет спустя.

П’ять років війни, близько мільйона вимушених переселенців. За даними агентства ООН у справах біженців, більшість з тих, хто втік від конфлікту, не мають бажання повертатися. Та головна умова інтеграції у нову громаду — наявність житла.

«70% переселенців, за оцінками міжнародної організації міграції, не планують повертатися назад і тому для них дуже важливим є мати власне житло», — пояснює радниця з правових питань агентства ООН у справах біженців Лідія Кузьменко.

За даними Міністерства соціальної політики, кількість вимушено переміщених осіб складає у середньому півтора мільйона людей. Представники агентства у справах біженців кажуть про цифру від 800 тисяч до 1 мільйона. Розходження у 200 тисяч пов’язане з тим, що дехто постійно не проживає на території, підконтрольній Україні.

  • Переселенці з Донбасу: «Повертатися туди немає сенсу»

«Головне, щоб взагалі було житло». Привітне непривітне місто Ста ро більс ь к

«Перші два тижні ми стежили за подіями. Телевізор, інтернет — у кого що було. І дивилися, як рухається лінія фронту. Ось-ось, ось зараз», — пригадує Оксана Очкурова.

Троє дітей, старшому — 16 років, молодшому — ледь виповнилося 8 місяців, дім та робота у будинку культури. Покинути Стаханов сім'я Очкурових вирішила після появи на вулицях техніки та бойовиків. Тоді багато хто виїхав, місто наче вимерло, пригадує Оксана. Люди сподівалися перечекати.

До території, контрольованої Україною, подолали 11 блокпостів. Через інформаційний вакуум та сталі чутки чекали загрози і від українських військових.

«Нас зустрів український військовий. І тоді він був у ляпанцях, однострою не було. Зовсім молодий, трохи старший за мого старшого сина. Він побачив, що у нас діти в машині. Несе жменю цукерок. Каже — у вас діти, пригощайтесь. Ці цукерки по автівці падають, я сиджу плачу. Думаю — все. Я вже в Україні, мені нема чого боятися».

Очкурови оселилися у Старобільську. Тут вони й досі ділять хату з родичами. Рік не розбирали речей, а нещодавно таки придбали шафу. Через нестачу місця Оксана з чоловіком і досі живуть у літній кухні.

«Після 2014 року змінилися усі цінності. Вже немає такого поняття, що мені потрібні комфортні умови, житло. Мені головне, щоб воно взагалі було, щоб здоров’я було, щоб було безпечно», — зізнається Оксана.

Населення Старобільська разом із районом складає близько 46 тисяч жителів. 29 тисяч — зареєстровані переселенці, постійно проживають до 8 тисяч.

Житлове питання вирішили за допомогою оренди, яка з появою нових мешканців міста підскочила до 2,5−3 тисяч гривень.

Старобільськ Оксана Очкурова називає не дуже дружнім до переселенців. За дослідженнями, зробленими її громадською організацію «Дієва громада», яка опікується проблемами ВПЛ, люди не мають бажання залишатися тут, а відтак і отримувати власне житло.

«Кого що утримує: у когось робота, у когось дитина навчається у початковій школі і батьки не мають бажання переїжджати. І на цей момент вони б хотіли соціальне житло».

Соціальне/тимчасове. Бали на житло

Випадки отримання саме соціального житла поодинокі, каже Лідія Кузьменко. По-перше, претендувати на нього можуть лише найбільш нужденні, сума доходу яких не перевищує прожитковий мінімум. А ще велику роль грає бажання та ступінь залучення саме місцевих органів влади.

«Як наприклад нам у Тернополі сказали: «Ми спочатку вирішимо проблеми всіх своїх людей, а потім переселенців. Хоча і для своїх у них немає фонду соціального житла», — відзначає радниця з правових питань.

Одним із найбільш вдалих проєктів соціального житла в агенції з питань біженців називають гуртожитки, відремонтовані за рахунок міжнародних донорів у Дніпрі, Харкові та на території Донецької області.

  • Ті, хто поїхав, і ті, хто лишився. Як склалася доля моїх друзів з Луганська
  • Блог з Луганська: кохання і шлюб по-новому

У червні цього року Кабінет міністрів затвердив постанову № 582, розроблену Міністерством з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб. Йдеться про механізм розподілу та надання тимчасового житла переселенцям.

Програма перш за все націлена на сім'ї з неповнолітніми дітьми, пенсіонерів, людей з інвалідністю та тих, хто втратив працездатність. Прозорість розподілу житла має забезпечувати бальна програма. Бали встановлюються за ступенем вразливості, і чим вони вищі, тим більше шансів отримати тимчасове житло. За результатами пілотних проєктів МТОТ, реалізованих у деяких містах з 2017 року, вдалося забезпечити житлом 600 внутрішньо переміщених осіб.

Учасником цього пілоту був Кривий Ріг. Та саме тут міська влада бажала б внести деякі зміни до постанови. Мова йде про залучення фахових спеціалістів. Їх — 5 тисяч з 17,5 тисяч переселенців.

«Ми не можемо надати (тимчасове — Ред.) житло для переселенців, які мають фах, вищу освіту. Наприклад, медичний персонал з вищою освітою. Ті ж вчительки, ті ж інженерні спеціальності. Тому що вона прив’язується до мінімального доходу. По Кривому Рогу це складає близько 2700 — 2800 гривень. Ми розуміємо, що фаховий спеціаліст, який має вищу освіту, той же медик або вчителька, отримає заробітну платню офіційно вищу і фактично не може отримати це житло», — пояснює директор Департаменту розвитку інфраструктури Кривого рогу Іван Карий.

5 років у гуртожитку

«Заходимо у кімнату, бачимо ліжко, одну тумбочку, шафу і все, більше нічого… Що робити? Покинути це, поїхати? Повернутися назад? Але назад — уже не можливо. Там іде війна», — Володимир Мороз пригадує свої перші враження від нової оселі.

У кімнаті гуртожитку Луганського національного університету у Старобільську викладач з педагогіки із дружиною живе п’ятий рік поспіль.

З Луганська подружжя виїжджало з невеличкою валізкою — документами та всім найнеобхіднішим. Навіть заощадження залишили вдома. Їхали останнім потягом. Вже тоді перебувати вдома було небезпечно. Особливо обстріли посилювалися вночі. До того довелося евакуювати студентів вишу. 1 травня 2014 року гуртожиток університету захопили бойовики.

«Усіх студентів вони шукали, щоб не було прописки із Західної або Центральної України. Тільки повинна була бути луганська прописка, — пояснює Володимир Мороз. — Але ми встигли попередити таких студентів заздалегідь. Сказали — виїжджайте, щоб вас тут не було».

Університет переїхав до Старобільська, тут був один з філіалів вишу. На викладачів та студентів — один гуртожиток.

«У когось просили подушки, у когось — матраци, у когось — ще щось», — каже Володимир.

Нині відремонтований коштом учбового закладу та заселений ще один гуртожиток. Та проблеми із житлом залишаються нагальними. Лише викладачів в університеті понад 3 тисячі.

Допомоги шукають у західних донорів. Попри неможливість отримати житло у Старобільську, Володимира із дружиною тримає в університеті робота.

«Я 5 років не сиділа за сімейним столом»

Вирішенням житлового питання могли б стати, на думку представниці агентства ООН у справах біженців, інноваційні програми. Наприклад, контракт на роботу із наданням житла. Така програма за словами Лідії Кузьменко, із залученням іноземних коштів була випробувана у Маріуполі. Роботою та житлом забезпечували медиків та вчителів з числа переселенців.

Світлана Пономарьова робоче місце для себе створила сама. Юрист за фахом, рік тому вона написала бізнес-план, отримала грант на обладнання і виготовляє випічку.

«Я 5 років вже не сиділа за сімейним столом. Я не знаю, що таке сімейні свята», — каже Світлана. Її рідний Молодогвардійськ нині — непідконтрольна Україні територія.

Там у Світлани залишився зруйнований батьківський дім та трикімнатна квартира.

В Очакові Миколаївської області — орендоване житло з умовами, не зовсім придатними для життя:

«Все, що вдалося назбирати, одномісне ліжко, залізне, ще те старе, які використовують у лікарнях. Це матраци, які я взяла у волонтерському центрі, стіл старий, меблі 1950-х років. Та, принаймні, не холодно. Є пічка», — пояснює Світлана.

До Миколаївської області жінка виїхала слідом за 10-річним сином. Влітку 2014 року дітей з Молодогвардійська вивозили у табори на море. Понад 30 кілометрів до Луганська Світлана подолала пішки. Через активні бойові дії транспорт майже не ходив. У Очакові опинилася без друзів та підтримки.

Розуміння того, що повернутися додому найближчим часом не вийде, прийшло десь за рік. Згодом постало питання і щодо власного житла. Та участь у будь-якій програмі у курортному місті виявилася неможливою.

  • Блог з Луганська: що тримає людей у місті?

«Програма 50 на 50 не працює. Немає нового житла. Немає соціального житла, немає тимчасового житла. І немає землі під забудову», — озвучує Світлана результати минулорічного круглого столу переселенців із місцевою владою.

Програма доступного житла щодо переселенців працює з 2017 року. Саме по цій програмі внутрішньо переміщені особи можуть отримати житло у власність. Та розрахована вона на платоспроможних людей. Адже, за умовами, 50% вартості помешкання оплачуються без розстрочки.

Нині охочих зареєстровано 8 тисяч 225 сімей. Але кількість тих, хто таки отримав заповітні квадратні метри, не велика. У 2017-му році — це 68 сімей, у 2018-му — 171 сім'я, у нинішньому — поки що 28 сімей.

Перший заступник голови правління «Держмолодьжитло» Іван Парух каже, що обсяги фінансування з держбюджету є невеликими.

«Наша ідеальна модель цієї програми передбачає, що коли доходить черга до якоїсь конкретної сім'ї, у них має бути право вибору: або держава їй дає 50% вартості житла у вигляді разової субсидії, або дає доступний кредит. І тоді ми можемо таким механізмом покрити весь сегмент економічно активної частини внутрішньопереміщених осіб», — пояснює Іван Парух.

Серед ідей щодо можливості отримання власного житла переселенцями у агентстві ООН у справах біженців називають оренду із правом викупу або оплату рівними частинами.

«Самостійно ось так питання не вирішити. Просто як окремий громадянин, ви прийдете до органів місцевого самоврядування і скажете — так, мені потрібно вирішити питання щодо житла. Вам потиснуть мужньо руку і скажуть „до побачення“. А коли ви гуртом і вмієте працювати із владою — то інше питання», — додає голова громадського об'єднання переселенців Вінниці «Спільна справа» Юрій Зиков.

Колишній шахтар з Горлівки з 2014 року встиг побувати на заробітках у Польщі, ремонтував квартири разом із дружиною. А у 2015-му році з іншими переселенцями створив громадську організацію.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber !

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here