На початку серпня Туреччина, Саудівська Аравія і Пакистан підписали в Мецці угоду про взаємну оборону з пунктом, запозиченим у НАТО: напад на одного – це напад на всіх. Через чотири дні голова Geopolitical Futures Джордж Фрідман і близькосхідний аналітик Камран Бокхарі сіли поговорити з ведучим Крістіаном Смітом, щоб розібратися, що насправді дає цей пункт. Фрідман доводить, що пакт стягує кільце навколо ослабленого Ірану і тихо відсуває Ізраїль на другий план. Бокхарі пояснює, чому Пакистан просто не мав іншого виходу, крім як підписати, а головна геоекономістка GPF Антонія Колібасану каже: пакет, який зараз проходить через Вашингтон і Брюссель, – це останні економічні санкції, які побачить Росія.
Регіон нарешті дістав власне ядро
Крістіан Сміт: Це називають ісламським НАТО – зокрема тому, що там є пункт у дусі п'ятої статті: напад на одного означає напад на всіх. Наскільки це серйозно – для регіону і для світу?
Джордж Фрідман: Для регіону – надзвичайно серйозно. З'являється потенційне ядро, навколо якого регіон почне обертатися, і воно здатне впорядкувати цей простір відразу з багатьох боків. Для світу багато важитиме Близький Схід, який стане цілісним і сильнішим, – передусім для сусідніх регіонів: Індії, Китаю, певною мірою Європи. І це звільняє Сполучені Штати від постійної втягнутості в справи регіону – хай там з обов'язку чи ні.
Камран Бокхарі: Погоджуюся з Джорджем. Додам, що це, на моє тверде переконання, найвибуховіший регіон світу. Конфлікт тут не вщухає ніколи, ліній розлому багато, і тягнуться вони ще від кінця Першої світової. Тож нарешті проступають обриси архітектури, її перші елементи.
Це важливо й у світовому вимірі, бо чудово лягає в американську спробу скоротити присутність і в усю доктрину розподілу і перекладання тягаря, яку розгортає нинішня адміністрація. Ми бачимо це на прикладі європейців, які беруть на себе більше відповідальності за Україну. Бачимо в західній частині Тихого океану – у ремілітаризації Японії. На Близькому Сході питання завжди було в тому, хто це робитиме, і дрібні гравці на цю роль не годилися ніколи.
Гроші і сила: чому це мала бути саме ця трійка
Камран Бокхарі: Навіть серед великих гравців є нерівність. Туреччина – велика стратегічна держава і серйозна військова сила, у неї є геополітична вага, щоб потягнути таку роль. У Саудівської Аравії є фінансова потуга, але немає стратегічної – принаймні у військовому сенсі. Тож без гри в парі тут ніяк не виходило. А з огляду на історію турецько-саудівських стосунків важко було уявити, що вони лишаться в цьому вдвох. Саме тому те, що торік саудівці завчасно підтягнули Пакистан, робить картину цілісною. Якби довелося ставити гроші, я сказав би, що колись у цей простір втягнуть і Єгипет.
Крістіан Сміт: Десять років тому партнерство Туреччини і Саудівської Аравії здавалося б вигадкою. Вони були радше суперниками. Чому ви вирішили, що до цього йде?
Камран Бокхарі: Скажу чесно: термінів я не знав. У відкритих джерелах про це говорили, і то був збіг, що оголосили про угоду через два дні після моєї статті. Але визрівало це давно.
Якщо Сполучені Штати кажуть: годі, ми більше не робитимемо того, що робили від кінця Другої світової, – то все впирається в те, хто перебирає це на себе. У Європі архітектура вже є: Європейський Союз і НАТО. Над ними треба ще багато працювати, бо НАТО працювало доти, доки його вели Сполучені Штати. На Близькому Сході немає нічого. Немає навіть віддалено схожого. А ще це регіон, який чотири десятиліття був мішенню іранських зусиль підважити порядок на чолі зі США, плюс Ізраїль, що воює на кількох фронтах.
Якщо ти Туреччина або Саудівська Аравія, перше питання, яке крутиться в голові, таке: якщо США більше не робитимуть того, що робили завжди, то хто це робитиме? Хто відповідатиме за безпеку?
Дрібні гравці не можуть встрягти в це без великого партнера. Тож уперед вийшли великі й сказали: у нас є інтереси, які треба захищати, і якщо Сполучені Штати скидають із себе відповідальність, то нам, навіть якщо це не до душі, доведеться братися.
Пакистан не може чекати, поки дасть раду собі
Крістіан Сміт: Пакистан – несподіванка серед засновників, та ще й щойно посередничав між США та Іраном. Яка його роль тут?
Камран Бокхарі: Треба розуміти пакистанський імператив. Ця країна роками стоїть на краю економічної прірви і раз за разом якимось дивом на ньому втримується. А коли їй потрібна фінансова допомога, часи, коли Вашингтон просто переказував гроші, бо цього вимагала логіка холодної війни чи логіка війни з тероризмом, давно минули. Тому пакистанці спираються на китайців, а ще на саудівців, еміратців і Катар. Одна сторона кладе на стіл гроші, друга – військову силу, і обидві проблеми розв'язуються.
З пакистанського погляду не можна спокійно дивитися, як Саудівська Аравія сповзає в хаос. Через цю залежність це пряма загроза безпеці Пакистану. Тож вибору немає, доводиться приєднуватися. Не можна сказати: дайте ми спершу наведемо лад удома, а за пару років, коли звільнимося, візьмемося й за це. Так не буває.
До того ж Іран – сусід. Якщо Іран загруз у невизначеності, то чи втримається він, чи сповзе в хаос? Війна зі Сполученими Штатами йде на їхньому кордоні, а це західний фланг Пакистану, де в нього головна вразливість. Вони вже й так воюють проти двох повстанських рухів на всій території на захід від річки Інд. Тож пакистанцям є сенс грати посередника і сподіватися, що американці віддячать економічно.
Це не НАТО – і саме в цьому суть
Крістіан Сміт: Чи не щодня чуємо про те, що Володимир Путін може захотіти перевірити на міцність натовський пункт про колективну оборону. А наскільки переконливий цей, новий? Ці країни не завжди ладнали між собою, і немає спільного ідеологічного ворога, який тримав би їх разом, як комунізм тримав разом НАТО.
Джордж Фрідман: У них є фундаментальний інтерес – закінчити війну в Ірані. Особливо в Саудівської Аравії, яка експортує нафту і в якої зараз закривається червономорський маршрут, і в Пакистану, який бачить в Ірані потенційну загрозу в довгій перспективі.
І пам'ятаймо, що НАТО не було альянсом за вибором. Європейські держави не вирішили раптом його створити. Це був витвір Сполучених Штатів, бо в європейців на той час не було армій, здатних потягнути війну з Радянським Союзом; у них були зруйновані економіки і все інше. НАТО було американським інструментом – і щоб підняти Європу, і щоб заблокувати Москву.
Сьогодні НАТО стало європейською структурою, бо Сполучені Штати відступають, і європейці почуваються добряче зрадженими: вони не чекали, що цю відповідальність перекладуть назад на них. Тут випадок інший. Тут немає жодної великої держави, яка це створює. Держави регіону вирішили зробити це самі.
Я очікував союзу Туреччини і Саудівської Аравії, і мав на це вагому причину. У Туреччини величезна армія, друга за розміром у НАТО, але її економіка потребує інвестицій. А саудівці дуже багаті.
Найнебезпечніше, що може бути на світі, – це бути багатим і слабким. А саудівці у військовому сенсі слабкі.
Тож я очікував цього союзу – з Туреччиною, яка зростає і важить не лише на Близькому Сході, а певною мірою і в Європі, бо вона ще й член НАТО з великим впливом на Балканах. А от чого я не очікував, то це Пакистану в цьому складі.
Подивіться на карту Ірану, а Іран – це базова проблема регіону, бо він підтримує недержавних гравців: ХАМАС, "Хезболлу", хуситів. І треба розуміти, що багато країн Близького Сходу цим недержавним гравцям, м'яко кажучи, не раді. Вони розхитують ситуацію всередині цих країн і втягують їх у те, до чого ті не хочуть мати жодного стосунку.
Тож Саудівська Аравія, Туреччина і Пакистан теж зацікавлені в тому, щоб обмежити, якщо не звести нанівець, життєздатність цих гравців. Таке зчеплення створює силу, здатну їх дисциплінувати і підважувати, а водночас – почасти саме цим – збирає навколо Ірану коаліцію.
Тут два виміри. Перший – сама іранська війна: Іран – потенційно потужна держава, здатна перекрити Ормузьку протоку, союзник хуситів. Другий – він головний спонсор недержавних гравців. У Сполучених Штатах є думка, що ісламські країни всі підтримують цих гравців. Може, вони їх і не люблять, і прямо не засуджуватимуть, але багато хто їх ще й боїться.
З американського погляду – і я підозрюю, що американська розвідка бачила, як це визріває, принаймні сподіваюся, – це чудова подія. Іран тепер певною мірою оточений союзом, ворожим йому по суті. Певен, Вашингтон із задоволенням спостерігав, як воно визріває, і певен, що іранцям це не подобається, – тому такі групи, як "Хезболла", уже питають себе, чи довго ще можна покладатися на Тегеран.
Як цей документ читають у Тегерані
Крістіан Сміт: Іран заявив, що його це не турбує. Ясно, що він так і скаже. А як вони, на вашу думку, почуваються насправді?
Камран Бокхарі: Тут і так, і сяк. Поки що це просто підписаний документ, і мине чимало часу, перш ніж він перетвориться на робочий союз. Правила застосування сили, структура командування, особовий склад, місце базування – питань безліч, і учасники ще не дали на них відповіді. Тож Іран може казати: це не те, через що нам треба хвилюватися вже зараз. Водночас вони не можуть не розуміти, що такого раніше не було.
Іран зараз у найслабшому становищі за всі майже п'ятдесят років існування режиму.
До 2024 року Туреччина була на узбіччі Близького Сходу. Регіональним гравцем, який визначав політику Іраку, Сирії та Лівану, був Іран, і ці три держави становили суцільну, без розривів, сферу його впливу. Тепер вона вся завалилася. "Хезболла" вже не та, що була. Режим Асада впав, у Дамаску протурецький уряд. Турки разом з американцями заходять в Ірак, де Тегеран панував від падіння Саддама. Тож іранці дивляться на все це і кажуть: наше становище хитке.
Щонайменше так: якщо вони захочуть ударити по Саудівській Аравії чи по її близьких союзниках на кшталт Бахрейну і Кувейту, тепер доведеться враховувати нову реальність – а що, як саудівці покличуть друзів, і що тоді? І я знаю з пакистанських джерел, що іранцям уже казали: ми не хочемо воювати, беріть угоду, яку пропонують американці, і не бийте по Саудівській Аравії, бо ми з нею союзники. Не ставте нас у становище, коли нам доведеться встрявати в цю бійку.
Чи може Іран воювати на всіх фронтах? Очевидно, що ні. Той самий сигнал іде хуситам, а хусити – це не єменська "Хезболла". Вони союзник Ірану, а не класичний проксі, самостійний гравець, який сам вирішує, коли і де йому вигідно співпрацювати з Тегераном.
Іранці давно хотіли, щоб Сполучені Штати пішли з регіону, але не так. Не тоді, коли американці, йдучи, працюють як бригада підривників і цією війною ламають Іран.
Їхня проблема в тому, що друзі в них закінчилися. Друзів немає.
Єдиним другом серед держав була Сирія Асада, а від 2011 року Асад настільки залежав від Тегерана, що режим перетворився на васала. Тож іранцям лишається спиратися тільки на недержавних гравців, а розквіт і цієї схеми уже позаду. "Хезболлу" ослаблено, ХАМАС тяжко покалічено, шиїтські ополчення в Іраку дедалі більше розколоті. А хусити кажуть: якщо нам це вигідно – діємо, якщо ні – тонути разом з Іраном не хочемо. Інакше кажучи, у них є право вето на те, наскільки, коли і де вони братимуть участь.
Далі все вирішиться всередині Ірану
Крістіан Сміт: Мені не здається, що цьому режимові властиво ставати нормальною країною і віддавати вплив, який він вибудовував десятиліттями. З погляду Саудівської Аравії і Туреччини – як не дати Ірану до цього повернутися? Це політика стримування?
Джордж Фрідман: До цього, безумовно, й ідеться. Треба розуміти: те, чого Іран хоче, не обов'язково дорівнює тому, що Іран може. Вони кинулися в цю війну, і варто пам'ятати, що просто перед її початком під час повстання загинули тисячі людей. Тож не варто вважати, що іранці згуртовані. Не варто виходити й з того, що владна сила, Корпус вартових ісламської революції (КВІР), повністю єдина. Одна річ – керувати країною і тримати її під контролем. Зовсім інша – бути розтрощеним у війні і потім цей контроль втратити.
Тож якщо ви сидите в КВІР, ви озираєтеся на те, що щойно сталося. Проти вас воює не просто найсильніша держава світу.
На вас дивляться троє ваших найпотужніших сусідів і кажуть: ударите по нас – ударите по всіх нас відразу.
Я схильний вважати, що, оскільки вони самі загнали себе в потенційно катастрофічне становище, там, імовірно, визрівають фракції. Навіть люди, які поділяють ідеологію режиму, можуть подивитися на це і побачити велику небезпеку для майбутнього країни – і почати думати, як звідси вибиратися. Раніше проблема була одна, Сполучені Штати: президент, який ув'язнув у війні і не збирався тягнути її так довго. І, найпевніше, як було з Америкою у В'єтнамі чи в Іраку та Афганістані, якщо протриматися досить довго, вони йдуть.
Туреччині, Саудівській Аравії і Пакистану йти нікуди. Вони там назавжди.
І це вже не просто США та Іран одне проти одного. Це можливі дії держав, частина з яких дуже приязна до Сполучених Штатів, як Саудівська Аравія, а частина прохолодніша, як Туреччина, – яка все одно прив'язана до Вашингтона, а той щойно пообіцяв продати їй сучасні літаки, і яка до того ж член НАТО.
Тегеран сподівається, що цей союз насправді не працює, що це узгодженість на словах, а не на ділі. Щоб дізнатися, їм доведеться це перевірити, а з огляду на інтереси цих трьох країн цілком імовірно, що узгодженість справжня. Тож куди б вони не рушили, ризики величезні. Найменший ризик – домовитися зі Сполученими Штатами, трохи відступити, ідеологію лишити для внутрішнього вжитку, а назовні силу застосовувати обережніше.
Чи зможуть вони довго жити з такою конструкцією довкола себе? Саме це й робить її такою важливою. Це не просто союз, це союз трьох країн навколо Ірану, які обступають його з різних боків. Одна з них ядерна держава, Пакистан, а в інших значні ресурси – Саудівська Аравія і Туреччина з величезною армією.
Тож наступний крок тут внутрішній, усередині Ірану. Поки ці країни організовуються, іранці ухвалюватимуть засадничі рішення, і владу КВІР над самим собою і над рештою країни можуть поставити під сумнів. Пам'ятаймо, що в Ірані є ще й світська армія, і ця армія, можливо, захоче іншої ролі, а можливо, й ні. Тож стежити тепер треба не за тим, що Іран каже про цей союз, а за тим, що вони кажуть одне одному, – а цього ми не чуємо. Взаємні звинувачення точно вже починають ширитися по всьому Ірану.
Тиск на Росію вперся у стелю
Крістіан Сміт: Антоніє, ми всі звикли до санкцій – і від початку війни в Україні, і за роки санкцій проти Ірану. Але ви пишете у свіжому випуску Geoeconomic Lens, що зараз вони аж ніяк не рутина.
Антонія Колібасану: Особливо зараз.
Думаю, це останній пакет санкцій проти Росії, який ми побачимо, – принаймні санкцій у тому сенсі, що стосуються торгівлі та інвестицій.
Після них можуть з'явитися ще й політичні санкції. Але ми бачимо, як США та ЄС шикуються, щоб тиснути на Росію і змусити її справді зупинити війну. І останнім я називаю цей пакет ще й тому, що він настільки жорсткий, що далі санкції починають бити по західному бізнесу. Це вже відбувається: бізнесу доводиться продиратися крізь безліч операційних труднощів, поки він дає раду санкціям. За межами нинішнього пакета ЄС і за межами того, що обговорюють у США, ми підходимо до межі того, що взагалі можна зробити економічними санкціями.
Бачимо і відповідь. Росія відповіла тим, що легалізувала криптовалюти і їх використання в міжнародних розрахунках. Це фактично означає, що Москва розуміє, що на неї суне з боку США і з боку ЄС. Побачимо, скільки часу Росія цим виграє і наскільки далеко зуміє відсунути переговори. Тож це може бути ознакою того, що війна принаймні зупиниться – угодою про припинення вогню, якщо не завершиться зовсім.
Джордж Фрідман: У цього союзу є ще один вимір – війна в Україні. Туреччина виходить на Чорне море, а Чорне море дуже важливе для її торгівлі з Європою. Війна тепер перекинулася і туди. По той бік Чорного моря і росіяни, і українці, і возити вантажі майже неможливо. Це б'є по Туреччині дуже боляче. Я не кажу, що дві інші країни в це втручатимуться, але, оскільки вони певною мірою прикривають Туреччині спину, Туреччині, можливо, доведеться щось робити і там.
Якщо Росія якось ударить по Туреччині або Україна зачепить її випадково, доктрина "напад на одного – це напад на всіх" створює купу проблем, на які інші не захочуть наражатися. Думаю, вона розгортає над усіма цими країнами міцніший захисний парасоль.
Це зачіпає відносини з Китаєм, бо Китай – союзник Пакистану. Зачіпає відносини Сполучених Штатів із Китаєм – у чомусь добре, у чомусь погано. Зачіпає Індію. Зачіпає і Україну, а отже, Європу, бо Туреччина певною мірою європейська держава і член НАТО. Це велика подія, якщо конструкція втримається, а ці три країни, гадаю, достатньо зрілі, а їхні уряди достатньо стабільні, щоб не заходити в це з думкою відіграти назад.
Індія прокидається на шахівниці, яку розставляли без неї
Крістіан Сміт: В Індії з Пакистаном давнє суперництво. Не так давно вони бомбили одне одного. Індія, мабуть, трохи занепокоєна цим.
Камран Бокхарі: Так, і це видно з офіційної заяви Нью-Делі: уряд вивчає або досліджує цей новий розвиток подій. Ось що вони кажуть пресі, і мені це підказує, що вони ще не розібралися. Не дивно, бо цього вони не чекали.
Вони вже й так мають справу з Америкою, яка домовляється з Китаєм. А це на практиці означає, що стара американська стратегія – спиратися на Індію, щоб урівноважити Китай, – уже не та, що була, а разом з нею втрачає вагу й індійсько-американський зв'язок. Підозрюю, що Трамп жорстко взявся за Індію з тарифами саме тому, що такої потреби більше не було, а простір для маневру був.
Потім була 87-годинна війна травня 2025 року між Індією і Пакистаном. Вона спричинила кризу в індійсько-американських відносинах, бо індійці сподівалися, що Вашингтон натисне на пакистанців щодо підтримки ісламістських бойових угруповань, які влаштовують напади в Індії, – у цьому випадку йшлося про напад у квітні 2025 року, після якого Індія завдала удару у відповідь по той бік кордону в безпрецедентний спосіб. Сполучені Штати сказали: ми ні на чий бік не стаємо, і нам треба, щоб ви не воювали одне з одним, президент намагається закінчити війну в Україні. До того ж індійці не приховують, що бачать поведінку Туреччини й Азербайджану – через їхні зв'язки з Пакистаном – як потенційно ворожу.
Індія за жодних обставин не друг іранському режимові, але індійці сподівалися ось на що: якщо між США та іранцями все владнається, для Індії відкриються великі геоекономічні вигоди – коридор, що проходить через увесь Іран у Центральну Азію і зв'язується з Росією. Через війну цього не буде. Ще донедавна в аналітичних колах тільки й говорили, що Індія відтіснила Пакистан навіть серед найближчих пакистанських союзників, арабських держав Затоки. Тепер усе це відкотилося назад. А Індійсько-близькосхідно-європейський економічний коридор (IMEC), який за Байдена мав іти з Індії через Аравійський півострів і Саудівську Аравію, через Йорданію та Ізраїль і далі до Греції, теж опинився під сумнівом. Тож індійці дивляться на шахівницю довкола себе і питають, як їм із цим бути. Підозрюю, мине чимало часу, перш ніж вони вироблять стратегію.
Ізраїль стає безпечнішим і меншим
Камран Бокхарі: Джордже, ми не говорили про те, що це означає для Ізраїлю, а питає про це багато хто. Стосунки кожної з цих трьох країн з Ізраїлем не назвеш приємними. Тож як воно працюватиме з огляду на все, що відбувається в Лівані, у Сирії, на палестинських територіях?
Джордж Фрідман: По-перше, Туреччина та Ізраїль ніколи не воювали між собою. У Саудівської Аравії з Ізраїлем дуже дружні тихі стосунки. Пакистан надто далеко, щоб його брати до уваги. Тож, на відміну від інших країн, ці не обов'язково становлять для Ізраїлю загрозу, а вигоду дають колосальну. Вони хочуть прибрати з дороги недержавних гравців, яких підтримує Іран, а ізраїльська проблема, нагадаю, почалася з ХАМАС, недержавного гравця.
Якщо ці держави спільно зламають "Хезболлу" і решту, Ізраїль буде захищений від того, чого боїться найдужче. Водночас це виштовхує Ізраїль на узбіччя – у тому сенсі, що він більше не великий гравець у глибині Близького Сходу. Це маленька країна, дуже вузька, 71 миля в найширшому місці, близько 114 кілометрів, дуже винахідлива і продуктивна, але її вплив меншає. Особливо це справдиться, якщо вірити, що наступний крок – долучення Єгипту. Ізраїль стає дуже маленькою країною в дуже новому регіоні з іншою будовою. У цих країн є куди кращі справи, ніж нападати на Ізраїль, і куди більший інтерес – позбутися хуситів і всього іншого, що виринуло.
Тож виходить передусім безпечніший Ізраїль – але значно менш важливий.
Камран Бокхарі: Трохи заперечу. Багато хто в Ізраїлі – і в безпековому істеблішменті, і в середовищі, яке формує політику, – навіть такі люди, як Нафталі Беннет, що йде на вибори наприкінці жовтня як кандидат у прем'єри, кажуть: так, Іран для нас більше не загроза, принаймні не така, як до цієї війни, але нова загроза – це Туреччина. Я намагаюся зрозуміти, що вони мають на увазі. Одне, що спадає на думку: якщо турецький вплив у зв'язці з Саудівською Аравією зростатиме і закріплюватиметься, надто з огляду на протурецький уряд у Сирії, то Туреччина колись зможе впливати на поведінку Ізраїлю щодо палестинців. Ось це, гадаю, і крутиться в головах ізраїльських стратегів.
Джордж Фрідман: Звісно. І вдіяти вони з цим нічого не можуть. Вони цим стурбовані. Але вони ніколи серйозно не стикалися з Туреччиною, а Туреччина – з ними. Одна з проблем ізраїльтян – усвідомити, що вони на Близькому Сході, а бути на Близькому Сході означає, що поруч будуть країни, потужніші за них. Ізраїль звик до становища, коли його військова могутність була така велика, що ніхто в регіоні не міг кинути йому виклик, а хто пробував – того розбивали, як у війні 1973 року. А тут з'являється країна з суттєвою силою – Туреччина.
Ізраїльтяни відштовхуються від найгіршого сценарію. Найкраща їхня стратегія – не заходити з Туреччиною у ворожі стосунки. Проблема Ізраїлю завжди була в тому, що він намагається діяти на випередження, готуватися до найгіршого. У випадку Туреччини йому потрібна інша стратегія. У нього немає військової спроможності напасти на Туреччину і справді перемогти. По-перше, тут задіяна географія, по-друге, турки й самі доволі сильні. Тож внутрішня ізраїльська політика мусить змінитися – хочуть вони того чи ні. Необхідність не залишає вибору. Найбільшим покровителем Ізраїлю, гадаю, стане Саудівська Аравія, яка завжди мала з ним тихі стосунки. А Туреччина буде надто потужною державою – вона вже така, – щоб Ізраїль міг захиститися від її сили. Тож із нею доведеться домовлятися.
Ізраїль міг дозволяти собі агресію проти Лівану, агресію проти Сирії, він міг би взятися й за Єгипет, але взятися за Туреччину – зовсім інша річ. Тож політика Ізраїлю – це одне, а реальність Ізраїлю – зовсім інше. Вигідно це Ізраїлю чи ні, поведінку доведеться змінювати – і не лише перед лицем цього союзу, а й перед лицем Туреччини, що підіймається.
Вашингтон обходиться без Ізраїлю
Камран Бокхарі: Ізраїль – союзник Сполучених Штатів. Ці країни – союзники Сполучених Штатів. Як Вашингтону змусити цих двох працювати разом?
Джордж Фрідман: Це проблема Ізраїлю. Одне з того, що ми бачимо від Трампа, – це сигнал Ізраїлю: ми не хочемо, щоб ви заходили в Ліван зараз і в такий спосіб. Сталося ось що: американські відносини з Ізраїлем, критично важливі за холодної війни, бо Єгипет і Сирія були радянськими союзниками, віджили своє.
Ці відносини з Ізраїлем застаріли. Сполученим Штатам вони більше не потрібні.
Водночас є культурні речі, які певною мірою їх пов'язують. Але Сполучені Штати не почнуть цінувати Ізраїль вище за Туреччину – надто тому, що Вашингтон дуже хоче вийти з усієї цієї історії. Відносини з Ізраїлем були необхідні за холодної війни, бо блокували радянську потугу. На цьому етапі це, як то кажуть, спорідненість за вибором, і США залишать Ізраїлю самому перебудовувати себе.
Крістіан Сміт: Виходить, з'являються нові альянсові конструкції. А індійське прагнення розширювати мережу друзів, візити до Австралії та Нової Зеландії, – це з тієї самої опери?
Джордж Фрідман: Так, звісно. Американське бажання піти зі Східної півкулі і зосередитися на Західній – це записана доктрина нинішньої адміністрації і цілком логічний крок. Він означає, що Вашингтон не хоче відповідати за Китай і Тихий океан. Тепер ми бачимо, як Японія розбудовує серйозну військову спроможність – у союзі з Австралією, певною мірою в союзі з Індією, – а інші країни шикуються вздовж кордонів Китаю. Варто пам'ятати, що на вересень заплановано зустріч президента Трампа і голови КНР Сі Цзіньпіна, і одна така вже була. Тож Сполучені Штати хочуть відступити і не мати ворожих відносин з Китаєм, який залежить від США, бо не може спожити того, що виробляє, і бо Сполучені Штати – його найбільший експортний партнер. Зняти тягар Близького Сходу з американських плечей і перекласти його на ці три країни вигідно багато в чому і їм самим, і Вашингтону.
А Індія дедалі глибше вростає в Індо-Тихоокеанський регіон – відносини з Новою Зеландією, Австралією, В'єтнамом і аж до Японії. Тож це ще одна альянсова конструкція, яка проростає зі скорочення американської присутності.
Читайте також:
Чому Фрідман вважає, що вісімдесятирічна безпекова гарантія США добігає кінця
Що буде з Ізраїлем, якщо Вашингтон відступить від нього так само, як відступив від Європи
Де насправді точиться головна війна, якщо дивитися не на Близький Схід
