Лоуренс Д. Фрідман, багаторічний оглядач книжок на військову тематику у Foreign Affairs, і редактор журналу Ден Курц-Фелан поговорили про повернення великих воєн, агресію Росії проти України, ядерне стримування, Іран, дрони та штучний інтелект. Нижче – скорочена й відредагована версія розмови.
Як оптимізм 1990-х поступився місцем великим війнам
Ден Курц-Фелан: Коли наприкінці 2002 року ви почали оглядати книжки з військової тематики для Foreign Affairs, Сполучені Штати перебували на початковому етапі воєн після 11 вересня. У західних столицях здавалося, що ситуація в Афганістані все ще розвивається досить успішно, а учасники дискусії про Ірак ще не усвідомлювали, наскільки серйозними будуть наслідки провалу тієї війни. Через два десятиліття великі війни повернулися, конфлікт між великими державами знову сприймають серйозно, а про застосування ядерної зброї говорять відкритіше. Як ви пояснюєте цю траєкторію?
Лоуренс Д. Фрідман: Це дуже сумно. Оптимізм 1990-х можна перебільшити – Руанда та війни на Балканах нагадували, що жахливі події нікуди не зникли. Але загалом панувало відчуття, що Захід переміг у холодній війні, колишні супротивники переймають західні моделі, глобалізація набирає обертів, а Захід сам вирішуватиме, коли застосовувати військову силу.
11 вересня зруйнувало уявлення, що вибір залишається за нами. Війну в драматичний спосіб принесли до Сполучених Штатів. Це також змінило ставлення людей до найгірших сценаріїв: коли найгірше вже сталося, неймовірні припущення більше не здавалися неможливими. Так виникли сценарії, за якими Ірак міг створити бомбу й передати її "Аль-Каїді", хоча обидві частини цього припущення були надзвичайно натягнутими.
Потім адміністрація Буша глобалізувала війну з терором. Замість того щоб зосередитися на "Аль-Каїді" в Афганістані, вона розширила цю кампанію, намагаючись звести старі рахунки й дати раду іншим невирішеним проблемам. Якби зусилля й надалі були зосереджені на "Аль-Каїді" та Афганістані, результат міг би бути зовсім іншим, зокрема й у самому Афганістані. Гору взяли амбіції, а за ними – самовпевненість.
Омана короткої війни
Ден Курц-Фелан: Ви назвали нинішню війну з Іраном "дурною війною", а не просто поганою. Чому Сполучені Штати та інші держави знову й знову припускаються такої помилки?
Лоуренс Д. Фрідман: Вона дурна, бо її наслідки були передбачуваними. Кожен, хто стежив за іранським питанням від часів адміністрації Буша, знав, що центральними стануть Ормузька протока та "Хезболла". Ніщо з цього не мало бути несподіванкою.
Сполучені Штати не єдині, хто вважає, що велика держава з чудовими збройними силами може робити все, що забажає, якщо швидко завершить операцію. У цьому сенсі Трамп припустився тієї самої помилки, що й Путін. Війна з Іраном поки що не спричинила руйнувань чи людських втрат у масштабі війни в Україні, але її наслідки дуже серйозні.
Приголомшує те, наскільки мало все це було продумано. Навіть війні в Іраку передував рік публічних дискусій. Вони спиралися на хибні засновки й усе одно привели до неправильного рішення, але питання та ризики принаймні обговорювали. Ця війна застала зненацька майже всіх. Повноцінного обговорення не було навіть усередині адміністрації, яка вже була вихолощена й втратила значну частину дієздатності та фахового потенціалу своїх попередниць.
Це знайомі помилки: недооцінити ворога й припустити, що все можна владнати до появи негативних наслідків. Спадщина цієї війни залишатиметься з нами роками, навіть якщо нам вдасться подолати її безпосередні економічні наслідки.
Ден Курц-Фелан: У статті "Епоха вічних воєн" ви писали про припущення, що переважна сила забезпечить швидку перемогу. Чому ця помилка така стійка?
Лоуренс Д. Фрідман: Військові планувальники планують короткі війни. Ніхто при здоровому глузді не збирається починати тривалу війну. Якщо ви вступаєте у війну, то хочете швидко її завершити й припускаєте, що ваш супротивник хоче того самого.
Підготовка до затяжної війни вимагала б значно ширшої мобілізації, більших запасів і набагато більших ресурсів. Завжди є надія, що коротка війна майже не позначиться на економіці чи промисловій системі. Росія показує, що відбувається, коли це очікування не справджується: після краху плану короткої війни їй довелося перебудувати свою економіку, причому на гірше.
Планувальників також захоплюють найновіші технології – швидке наведення на цілі, можливість стрімко переходити від виявлення цілі до її знищення та роль ШІ. Але є й інша проблема – звичка визначати військові завдання, не пов'язуючи їх із ширшими політичними цілями.
У випадку з Іраном політичні цілі були нечіткими. Здавалося, що мета змінювалася: від зміни режиму до кращої ядерної угоди, а потім до відновлення судноплавства Ормузькою протокою. Ідея, що усунення достатньої кількості представників еліти спричинить розпад держави, була вкрай проблематичною. Іран підготувався до такого нападу. Кращої ядерної угоди, можливо, вдалося б досягти шляхом переговорів; натомість угоди немає, а іранському режиму нагадали, навіщо йому може знадобитися ядерна зброя.
Якщо ви ведете війну, воєнна операція має бути пов'язана з тим, чого ви прагнете досягти політично. У цьому разі цілі були визначені погано, а військова система була налаштована на короткострокову перспективу та знищення спроможностей ворога, а не на досягнення політичного результату, якого нібито прагнули.
Іран готувався вижити
Ден Курц-Фелан: Чи здивувало вас щось у військовій відповіді Ірану?
Лоуренс Д. Фрідман: З погляду Ірану, завданням завжди було виживання. Коли стало зрозуміло, що Сполучені Штати не застосовуватимуть наземні сили, це завдання спростилося. Ірану були потрібні люди, здатні замінити високопосадовців, яких могли вбити, підготовка до придушення протестів населення й захист якомога більшої частини ракетного виробництва та засобів запуску.
Людей здивувало те, як швидко Іран почав діяти в Ормузькій протоці. У червні 2025 року його відповідь була набагато обережнішою, і американці вирішили, що Іран, імовірно, не воюватиме надто завзято. Іранці дійшли протилежного висновку: вони мали воювати, тож підготувалися. Коли вони почали діяти, конфлікт повністю змінився. Попереджень було достатньо, але підготовки – обмаль.
Тепер узгодити засоби та цілі надзвичайно важко. Прихильники жорсткого курсу скористалися війною, щоб зміцнити контроль у Тегерані. Ірану потрібне розмороження активів і відновлення роботи нафтової промисловості, однак він зациклився на протоці як важелі впливу. Сполучені Штати все ще можуть завдавати ударів по окремих цілях чи танкерах, що прямують до іранських портів, але не можуть істотно вплинути на спроможності Ірану. Вашингтону залишається покладатися на економічний тиск, тоді як перебіг дискусій усередині Тегерана переважно поза його впливом.
Союзники бояться і залишення напризволяще, і втягування
Ден Курц-Фелан: У статті 2006 року ви стверджували, що проблема Вашингтона після Другої світової війни полягала не просто в схильності першим застосовувати силу, а в його ваганнях і невпевненості після вступу у війну. Це зворотний бік омани короткої війни?
Лоуренс Д. Фрідман: Це реальна проблема. Сполучені Штати, здається, часто обирають ту чи іншу крайність, майже без проміжних варіантів.
Після 11 вересня Тоні Блер непокоївся, що американці можуть відсторонитися від світу. Багато нинішніх європейських побоювань щодо зобов'язань США у сфері європейської безпеки існували вже тоді. Блер вважав, що західні країни мають брати на себе більше відповідальності за те, щоб зробити світ кращим, іноді застосовуючи військову силу, і намагався переконати Джорджа В. Буша, що силу можна використовувати у спосіб, який принесе ширшу користь.
Це повертає нас до давнього страху союзників – або бути залишеними напризволяще, або бути втягнутими. Сполучені Штати можуть проігнорувати ваші проблеми й залишити вас розв'язувати їх самотужки, навіть якщо вам бракує засобів, або ж можуть втрутитися настільки глибоко, що вас затягне в дії, які збільшують небезпеку. У цьому й полягає проблема молодшого партнера в союзі.
Чому Путін досі не може перемогти
Ден Курц-Фелан: Ви описували війну в Україні як "виснажливу патову ситуацію", у якій обидві сторони намагаються завдати іншій стороні більшого болю й підвищити для неї ціну війни. Який найсприятливіший із правдоподібних сценаріїв для України?
Лоуренс Д. Фрідман: Ця фраза не моя, але основна ідея правильна: жодна зі сторін не бачить, як перемогти саме так, як вона хоче, водночас обидві сторони страждають.
Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення я написав, що Путін не може перемогти в цій війні, бо я не бачив, як він зможе окупувати й підкорити всю Україну. Це й досі так. Навіть якби він досяг найближчих воєнних цілей, варто запитати, яким призом тепер був би Донбас після руйнувань, завданих війною та агресією.
Утім, Путін, схоже, вважає, що мусить перемогти. Невдача підірвала б довіру до нього як до лідера й змусила б пояснювати, чому економіці Росії завдали шкоди заради обмежених територіальних здобутків. Тому він залишається вкрай упертим.
Існує також фундаментальна відмінність між демократичними й авторитарними системами. У демократії, коли уряди припускаються серйозних помилок, люди можуть їх обговорювати, вимагати зміни курсу або усунути ці уряди. У Росії це неможливо. Ба більше, система може не повідомляти лідерові правду. Путін може розуміти, що його сили діють не так успішно, як стверджують. Він роками прогнозує швидку перемогу й, напевно, запитує себе, чому її досі немає, але ніяк цього не показує.
Отже, перед нами залишається те саме питання, з яким ми стикаємося від початку: що переконає Путіна змиритися з втратами й укласти угоду? Поки що погіршення стану російської економіки для цього було недостатньо.
І українські, і, ймовірно, російські розрахунки тепер, схоже, зосереджені на наступних шести місяцях. Чи витримає Україна зиму? Чи зможе вона отримати з Європи достатньо коштів для фінансування війни? Росія системно намагається підірвати українську економіку, а Україна – російську.
Якщо російські сили й надалі не зможуть захопити міста-фортеці, а Україна зміцнюватиме позиції новими балістичними ракетами та продовжуватиме демонструвати винахідливість у тактиці й технологіях, можливо, хтось у Кремлі нарешті заявить, що час зупинитися. Американське посередництво було дилетантським, але до нього все ще можна вдатися, якщо Путін цього захоче. Україну менше цікавлять американські пропозиції, ніж те, чи з'являються реальні поступки з боку Росії; якби вони з'явилися, Київ, імовірно, вітав би припинення вогню.
Навіть про припинення вогню буде важко домовитися
Ден Курц-Фелан: Якби обидві сторони хотіли зупинитися, чи можна було б швидко домовитися про припинення вогню?
Лоуренс Д. Фрідман: Навіть про припинення вогню, яке залишило б ширші політичні суперечки невирішеними, було б надзвичайно важко домовитися. Де саме проходить лінія фронту? Сторони заявляють різне. Російські військові іноді встановлюють прапор і знімають цей момент на камеру, а потім утрачають позицію, проте Москва й далі стверджує, що утримує це місце.
Припинити стрілянину – це одне, позначити лінію зіткнення й налагодити контроль за нею – інше. Росія також вимагатиме послаблення санкцій. Навіть без всеосяжних мирних переговорів, які можуть тривати рік, укласти угоду про припинення вогню буде важко.
Сполучені Штати не можуть самотужки домогтися укладення такої угоди. Щойно йдеться про санкції, до процесу мають долучитися Європейський Союз, Велика Британія, Канада та інші. З огляду на напружені відносини між Вашингтоном і його союзниками це буде непросто.
Персоналістські лідери роблять війну менш передбачуваною
Ден Курц-Фелан: Чи є корисні історичні паралелі з таким персоналістським лідером, як Путін, який здається непохитним, аж доки раптом перестає таким бути?
Лоуренс Д. Фрідман: Ми маємо справу з індивідуальною психологією. Очевидна аналогія – Гітлер, який зрештою наклав на себе руки у своєму бункері, але Росія не дійде до цієї межі, бо Україна не збирається вторгатися й іти на Москву. Кожен випадок потрібно розглядати у властивих йому обставинах.
Війни і Росії, і Сполучених Штатів мають нагадати теоретикам міжнародних відносин, що історичні моделі пояснюють далеко не все. Коли люди такого типу обіймають владні посади, прогнозувати стає дуже важко.
Ми дедалі частіше говоримо не про країни, а про Путіна, Трампа, Ердогана, Нетаньягу та Сі. Кожного з них певною мірою обмежують політичні й економічні обставини. Людям може не подобатися теорія великих особистостей в історії; ці чоловіки не обов'язково великі, але всі вони чоловіки й усі мають величезну владу.
Ядерні погрози стримали НАТО, але ними зловживали
Ден Курц-Фелан: Наскільки серйозно західні політики мають сприймати ймовірність того, що Росія застосує ядерну зброю в Україні?
Лоуренс Д. Фрідман: Я спокійніший щодо цього, ніж багато аналітиків. Ядерний арсенал Росії надзвичайно важливий для Путіна, бо саме він робить Росію великою державою. Без нього Росія була б дуже великою, але доволі неуспішною середньою державою. Тоді НАТО могло б безпосередньо втрутитися на підтримку України, адже ризики були б значно нижчими. Отже, ядерна зброя справила стримувальний ефект, і Путін послідовно наголошував, що НАТО не має відправляти власні війська воювати пліч-о-пліч з українцями.
Значна частина іншої риторики походила від Дмитра Медведєва, медійних діячів та аналітиків на кшталт Сергія Караганова. Схоже, вони вважають, що Росія недостатньо використовувала свій ядерний арсенал як політичний інструмент: постійні розмови про Армагеддон могли б завадити альянсу передати певні види зброї або змінити правила наведення на цілі, а також перешкодити вступу Фінляндії та Швеції до альянсу. Але погрозами зловживали й раз по раз не втілювали їх у життя, тож їм перестали вірити.
Навіть якщо після припинення вогню сили НАТО зрештою з'являться на території України, я думаю, що Путін усе одно вагався б, перш ніж розпочати ядерну війну. Незрозуміло, що він від цього здобуде. Застосування ядерної зброї могло б спричинити паніку серед українців, але воно також викликало б паніку в Москві та вкрай негативну реакцію Пекіна. Імовірно, це не стоїть серед пріоритетів Путіна, хоча арсенал і далі стримує масштабне зовнішнє втручання. Він має багато інших способів ескалувати війну.
Під час напруженого періоду у вересні та жовтні 2022 року я вважав, що Захід не повинен дати себе залякати. Сумним наслідком надмірного страху стало те, що корисну підтримку України відкладали, бо політики всюди уявляли червоні лінії. Ми ставилися до погрози так, ніби палець Путіна постійно зависав над кнопкою.
Ден Курц-Фелан: Водночас Росія вдалася до ескалації через диверсії, кібератаки та вторгнення дронів у Європі, майже не зіткнувшись із відповіддю.
Лоуренс Д. Фрідман: Європейці досі намагаються зрозуміти, як реагувати. Відповідати тим самим було б складно й потенційно провокаційно, хоча можливі й заходи у відповідь у кіберпросторі, про які ми з вами не знаємо.
Найкраща відповідь – продовжувати підтримувати Україну. Якщо ці дії мають змусити Європу припинити допомогу Україні, найпряміша відповідь – і далі допомагати. Європа невдовзі може стати іншою після приходу нових урядів у Франції, Німеччині чи навіть Великій Британії. Це лише посилює потребу підтримати Україну якомога рішучіше саме зараз. Що довше триває війна, то важче стає всім і то більше страждань вона завдає.
Стримування працює, але не запобігає кожному конфлікту
Ден Курц-Фелан: Чи відіграватиме ядерна зброя більшу роль у глобальній безпеці? Одні стверджують, що стримування менш надійне, ніж вважалося; інші дивляться на Іран і Північну Корею та доходять висновку, що більше держав захочуть мати власні арсенали.
Лоуренс Д. Фрідман: Відбуваються дві речі. По-перше, загалом стримування працює. НАТО надавало Україні широку підтримку, але не вступило у війну. Росія не атакувала територію НАТО, хоча могла б навести воєнні аргументи на користь перекриття постачання до України. Ядерну зброю не застосували, і це важливо.
Між Індією та Пакистаном сталося кілька обмежених зіткнень. Кожне наступне зіткнення було дедалі важче тримати під контролем, але поки що керівництво обох країн розуміло: щойно обмеження зникнуть, вони опиняться на незвіданій території. Неправильно стверджувати, що ядерна зброя не вплинула на поведінку держав на міжнародній арені. Проблеми виникають, коли від стримування очікують запобігання кожній поганій події, зокрема тій, яку ніхто насправді не намагався стримати.
Ніщо з того, що сталося, не переконає чинні ядерні держави відмовитися від своїх арсеналів. Складніше питання стосується неядерних держав. Українці згадують Будапештський меморандум 1994 року й запитують, що могло б статися, якби Україна залишилася в ядерній грі. Інші країни ставлять під сумнів гарантії США, дрібний шрифт у яких тепер здається незвично великим.
У Європі Велика Британія та Франція міркують над тим, як їхні ядерні спроможності могли б зміцнити ширшу європейську безпеку. Перед Японією та Південною Кореєю стоїть складніша проблема. Якщо союзницькі запевнення більше не заспокоюють, а розширене стримування втрачає переконливість, держави розглядатимуть можливість розвивати власний ядерний потенціал. Японії та Південній Кореї не знадобилося б багато часу, щоб стати ядерними державами.
Війна з Іраном також показала країнам Перської затоки, що Сполучені Штати можуть розпочати війну, в якій постраждають їхні регіональні союзники, а потім надати їм обмаль допомоги. Можливо, не має значення, чи розірве Дональд Трамп союзницькі зв'язки формально. Давнє занепокоєння, що погрожувати ядерною війною заради іншої країни неприродно, лише посилилося.
Європа повинна бути здатною поступово перебирати на себе більше відповідальності за власну безпеку, особливо тому, що Росія сама надовго себе послабила. В Індо-Тихоокеанському регіоні ситуація набагато проблемніша. Ядерна зброя нікуди не зникне. Ми зробимо нові висновки і про межі, і про можливості стримування, але ми й далі залишаємося в пастці ядерної епохи.
Тайвань і майбутнє американських союзів
Ден Курц-Фелан: Чи маємо ми непокоїтися через можливий провал стримування в Індо-Тихоокеанському регіоні з огляду на повідомлення, що американські озброєння, кораблі та засоби ППО перекидають до Ірану й певною мірою в Україну? Тайвань уже непокоївся, що Сполучені Штати не можуть поставити обіцяну зброю, тоді як Трамп поставив під сумнів союзницькі зобов'язання. Сі також може потрапити в пастку короткої війни.
Лоуренс Д. Фрідман: Китай рухається визначеним курсом, але я не думаю, що він обов'язково передбачає швидкий початок війни. Пекін багато чого досяг, просто зберігаючи присутність, невиразно погрожуючи й дотримуючись своїх звичних формул. Він не форсував подій, а втримував позицію й чекав, поки обставини зміняться на його користь.
Імовірно, так буде й надалі, хоча Китай може зайти надто далеко, а на події, які йому не подобаються, він реагує гостро, у чому Австралія переконалася, коли після суперечки довкола COVID проти неї запровадили санкції.
Сполучені Штати мають вирішити, наскільки важлива для них система союзів в Індо-Тихоокеанському регіоні та як її зміцнити. Ця система складніша й хиткіша за європейську. Після завершення роботи нинішньої адміністрації та війни з Іраном Вашингтон має визначити свої військові пріоритети й з'ясувати, для чого насправді існує його величезна військова система. Якщо її єдина мета – захищати самі Сполучені Штати, вона не має бути такою великою.
Ці питання стануть центральними, але через нинішню адміністрацію їх надзвичайно важко обговорювати, бо вести з президентом змістовні розмови про міжнародні справи так складно.
Технології змінюють способи ведення війни, але не її політичні основи
Ден Курц-Фелан: Дрони та інші технології, схоже, змінили війни в Україні, Ірані, Нагірному Карабаху й Судані. Чи бачимо ми трансформацію природи війни?
Лоуренс Д. Фрідман: Характер війни змінюється. Від Другої світової війни через Корею й до В'єтнаму Захід покладався на масовані повітряні нальоти. Дрони та нові засоби виявлення змінили поле бою. Я обережно ставлюся до спроб зробити надто багато висновків з досвіду України, бо кожна війна унікальна, а конфлікт навколо Тайваню був би зовсім іншим. Проте надзвичайний розвиток дронів, безперечно, має значення, й інші держави вчаться на цьому досвіді.
Нова технологія не визначає, як саме її використовуватимуть. Колись очікували, що високоточна зброя сформує певний спосіб ведення війни, бо дала змогу зменшити кількість жертв серед цивільних. Припускали, що країни зосередяться на військових силах і дотримуватимуться законів війни. Але та сама технологія, яка дає змогу не влучити в лікарню, може дати змогу й поцілити в неї.
Ми повинні повернутися до взаємозв'язку між військовою силою та політичними цілями. Наші цілі неодноразово змінювалися: недопущення Третьої світової війни засобами стримування під час холодної війни, боротьба з повстанськими рухами, гуманітарні інтервенції та боротьба з терористами. Відповідь залежить від ворога й від того, який політичний результат вважають прийнятним.
Що старшим я стаю, то менше мене вражають можливості військової сили. Насильство видається остаточним розв'язанням, наче воно все владнає, але так буває рідко. Військова сила формувала кордони й створювала держави, зокрема Бангладеш. Вона визначила, що Фолклендські острови не стануть частиною Аргентини. Але Британія не прагнула тієї війни; Аргентина намагалася захопити острови.
Ми маємо подивитися на недавні війни й визнати, як мало за допомогою військової сили досягли держави, що її застосовували. Для цього не потрібно бути пацифістом, але це має породити скепсис. Трагедії цього десятиліття почасти спричинили брак скепсису й нездатність поставити запитання, що станеться, якщо початковий план не спрацює.
Штучний інтелект не розвіє туман війни
Ден Курц-Фелан: Чи може ШІ поліпшити рішення у воєнний час, чи лише посилить ті самі ілюзії?
Лоуренс Д. Фрідман: ШІ вже впливає на наведення на цілі. Україна показала, як він може скоротити час між виявленням цілі й ударом по ній та допомогти керувати роями. ШІ й надалі матиме значення.
Я, мабуть, уже звучу як заїжджена платівка: дослідники військової сили завжди шукають чергову проривну технологію, зациклюються на ній і припускають, що вона все змінить. ШІ – найновіший приклад. Це не означає, що він не має значення, але він не усуває незмінних труднощів застосування сили для окупації та підкорення інших народів.
Небезпека полягає в припущенні, що технологія настільки розумна, що ухвалюватиме за нас правильні рішення. Вона на це не здатна й не буде здатна. ШІ воюватиме проти ШІ. Туман війни залишиться, лише набуде нової форми. Крім того, одній стороні рідко вдається зберегти вирішальну технологічну перевагу. Дрони тепер використовують повсюдно. Українці продемонстрували, наскільки доступними й пристосовуваними вони можуть бути, Росія засвоїла цей досвід, а за нею й інші. Дрони застосовували в Сирії ще до нинішньої хвилі воєн.
Смартфон має функції, які колись були доступні лише військовим: GPS, супутникові знімки та миттєвий зв'язок. Не варто вважати, що ці інструменти дадуть нашій стороні унікальну перевагу.
Війни в Україні та Ірані також показують, що Захід настільки зосередився на якості, тобто на надзвичайних системах, здатних давати вражаючі результати, що забув про достатню кількість сил і засобів. Чисельність досі має значення. Це один із головних уроків України. Військо може робити дивовижні речі на одному театрі воєнних дій, але все одно не впоратися з перевагою противника деінде, якщо йому бракує сил і засобів.
Це повертає нас до питань, які впізнав би Клаузевіц, наприклад, чи є оборона сильнішою формою війни. Оборона може бути ефективною проти наземного нападу, але часто слабшою проти повітряних загроз. Клаузевіца вразили б технології, але він упізнав би самі дискусії.
Чого Фрідман навчився за десятиліття читання про війну
Ден Курц-Фелан: Від 2002 року ви написали для Foreign Affairs огляди сотень книжок. Які з них і досі особливо корисні для аналітиків, політиків і офіцерів?
Лоуренс Д. Фрідман: Першою книжкою, яку я тут оглядав, була Supreme Command Еліота Коена. Я досі погоджуюся з її головним аргументом, що цивільні лідери мають право визначати, як ведуться війни. Після того як Дональд Рамсфелд керував війною в Іраку, варто додати, що цивільні не завжди мають правильні ідеї. Але цивільно-військові відносини залишаються центральною темою, а за нинішньої адміністрації США це питання набуло нового виміру.
Тексти Ерні Пайла про Другу світову війну справили на мене великий вплив. Його репортажі із Сицилії та Італійської кампанії могли бути дуже зворушливими. Він постійно розмовляв із солдатами й писав про те, як це – перебувати в бою, а не про велику стратегію чи сенсації. Я пишу про війну, але сам тримаюся від неї подалі. Пайл показав, на що здатен видатний кореспондент: він надавав війні людського виміру прямою й легкою для читання прозою.
Для мене також мала значення розповідь Деніела Еллсберга про роки роботи аналітиком RAND і консультантом адміністрації Кеннеді. Він описував свою тривогу через те, як Стратегічне авіаційне командування готувалося до ядерної війни та наскільки слабко це командування контролювали. Книжка показала розрив між витонченими теоріями ядерної стратегії, які я вивчав на початку кар'єри, і тим, що насправді робили люди, відповідальні за реальні системи. Оператори часто відкидали цивільних стратегів як відірваних від життя розумників, які нічого не тямлять у військовій силі.
Упродовж років я також намагався приділяти увагу працям про сексуальне насильство під час війни та у збройних силах. У текстах про військову справу цю тему довго оминали. Багато важливих книжок, часто написаних жінками, знову привернули увагу до реального досвіду людей, які опинилися у вирі війни. Тим із нас, хто теоретизує на відстані, легко забути, наскільки жахливим є цей досвід.
Ден Курц-Фелан: Після понад 20 років роботи нашим оглядачем книжок з військової тематики я сподіваюся, що ми й надалі читатимемо ваші матеріали на наших сторінках.
Лоуренс Д. Фрідман: Я теж на це сподіваюся.
