Олександр Кондратенко, політтехнолог, спеціаліст з управління репутацією
"Гру, яка значно краще за шахи характеризує диктаторів,
можна назвати покером — тому що вона побудована на блефі"
Гаррі Каспаров
Дональд Трамп любить говорити про міжнародну політику мовою карт: сильна карта, слабка карта, козир, переговорна позиція. І ця мова добре працює для публічної політики — тієї, яку бачать камери, чують виборці й обговорюють новини.
Але це лише верхній рівень гри.
У покері навіть сильна стартова рука не гарантує перемоги. На флопі, терні чи рівері приходять нові карти — і те, що здавалося перевагою, може не скластися в комбінацію.
У міжнародній політиці сильні гравці давно навчилися не покладатися на те, яка карта випаде наступною. Вони формують позицію так, щоб наступний хід іншого гравця вже не міг радикально змінити їхній розклад.
Поки публічна політика сперечається про те, у кого сильніші карти, справжня боротьба відбувається на іншій площині. Там не чекають наступної карти. Там розставляють фігури.
Фігури — це гроші, енергетика, технології, виробництво, військово-промислові комплекси, логістика, критична сировина, ринки та союзи. Хто контролює ці ресурси, той впливає не лише на окремі рішення — він визначає межі можливого для інших.
Саме тому головні події найближчих місяців можуть відбутися зовсім не там, де їх сьогодні шукають новини.
І для України питання вже не тільки в тому, які карти їй дадуть партнери. Питання в тому, які власні фігури вона здатна розставити так, щоб інші гравці були змушені враховувати її хід.
І тут виникає головна проблема України. Ми занадто часто оцінюємо власні можливості через те, які карти маємо на руках: скільки зброї отримаємо, який пакет фінансової допомоги погодять партнери, які гарантії безпеки запропонують, якою буде позиція Вашингтона чи Брюсселя.
Але карти змінюються. Змінюються президенти, уряди, політичні коаліції, економічні умови та пріоритети держав. Значно важливіше інше —які фігури знаходяться на дошці і хто має можливість ними рухати.
Україна частково втратила суб’єктність — не тому, що нею хтось безпосередньо керує, а тому, що її можливості самостійно визначати частину власних ходів сьогодні суттєво обмежені. Причина очевидна — ресурсна залежність. Фінансування, озброєння, технології, політична та дипломатична підтримка значною мірою залежать від рішень інших держав і центрів сили. А той, хто контролює критично важливий ресурс, неминуче отримує додатковий вплив на того, хто від нього залежить. І саме тому український простір для самостійного маневру сьогодні значно вужчий, ніж хотілося б.
Проблема не в самій залежності. У сучасному світі залежними один від одного є всі. Проблема в тому, що українська залежність поки що значною мірою одностороння.
Цю залежність неможливо просто скасувати. Її потрібно змінити.
Єдиний шлях — поступово формувати такі власні позиції та спроможності, які держава може використовувати самостійно і які водночас стають важливими для інших.
Найочевидніша з них — оборонна промисловість. Україна вже має те, чого немає у більшості європейських держав: масштабний бойовий досвід, технологічні рішення, виробничі компетенції та здатність швидко адаптувати озброєння до реального поля бою. Якщо перетворити це на системну частину європейського оборонного виробництва, Україна буде не лише отримувати безпекові ресурси, а й сама ставати їхнім джерелом.
Але військове виробництво — лише один із напрямів. Інший, не менш важливий, — контроль над власними ресурсами.
Україна має значний ресурсний потенціал, але сам факт володіння родовищами ще не створює політичної ваги. Якщо країна просто видобуває і продає сировину, більша частина доданої вартості та контролю залишається за межами країни.
Тому завдання полягає не в тому, щоб дорожче продати українські ресурси, а в тому, щоб перетворити їх на інструмент довгострокового впливу. Йдеться про переробку, виробництво, технології та контроль над частиною ланцюга постачання. Український ресурс має бути потрібен не лише як сировина, а як частина виробничої системи, без якої партнерам складніше реалізовувати власні економічні та безпекові інтереси.
Тоді ресурс перестає бути просто товаром. Він стає важелем — і фігурою, якою Україна може рухати у власній грі.
Є ще одна сфера, де сьогодні Україна змушена грати від оборони, — енергетика. Російські удари перетворили її на одну з головних вразливостей держави. Але після війни просто відновити зруйноване — означає повернутися до тієї самої залежності.
Україні потрібна принципово інша енергосистема — децентралізована, технологічна та інтегрована з Європою. Тоді те, що сьогодні є нашою слабкістю, може стати ресурсом економічної та політичної сили.
Є старий принцип великої політики: якщо ти не визначаєш правила гри, ти змушений грати за чужими правилами. Для України сьогодні це вже не теоретична формула, а питання державної стратегії.
Чим довше ми залишатимемося переважно споживачем чужих ресурсів — фінансових, військових, технологічних та енергетичних, — тим більше залежатиме наш наступний крок від чужого рішення. І тоді навіть найсильніша дипломатична позиція не компенсує відсутності власних ресурсів впливу.
Україні потрібно перестати вимірювати свою суб’єктність кількістю отриманих карт і почати вимірювати її кількістю фігур, якими вона здатна рухати сама.
Це не означає вийти з гри. Навпаки — означає нарешті грати в неї на власних умовах.
Бо Трамп може мати найсильніші карти за столом. Але справжня політика починається там, де закінчується покер.