Життя, присвячене науці, є формою служіння місту, країні й майбутньому. У 90 років Ків Арнольд Юхимович залишається моральним авторитетом і творцем знань.
Це інтерв’ю — розмова з людиною, яка понад сімдесят років свого життя присвятила науці. Арнольд Ків — фізик, професор, доктор фізико-математичних науки, двічі лауреат Державних премій, який зараз викладає в Університеті Ушинського. Його наукові ідеї використовувалися в електроніці, космічних дослідженнях і сучасних енергетичних проєктах.
— Ви народилися в Одесі у 1935 році. Яким було Ваше дитинство і якою Одеса залишилася у Вашій пам’яті?
— Моє дитинство припало на дуже складний час. Фактично воно починалося разом із війною. Тоді — з Гітлером, сьогодні ж, на жаль, ситуація не краще.
Я добре пам’ятаю, як мій батько пішов воювати. Він служив під Харковом, а ми з мамою змушені були евакуюватися. Одеса — це особливе місто: з нього важко виїхати. Якщо відрізати залізничний шлях, залишається тільки море.
У нас були квитки на пароплав, але ми не встигли на нього через страшенну кількість людей. Судно йшло до Сімферополя. Майже одразу після відплиття його атакував німецький Messerschmitt — бомба, вибух, корабель затонув, а ми з мамою дивом не опинилися там.
Повертаючись назад, нас зустрів знайомий мого батька і віддав нам свої квитки на інший пароплав — "Ташкент". І знову — авіаналіт, знову Messerschmitt. Літак цілився в нас, але не влучив, так ми врятувалися вдруге.
Евакуювалися ми до Уфи. Мама була в літніх сандалях, я був також легко одягнений, а там уже була зовсім інша погода.
Я добре пам’ятаю людей — неймовірно добрих. Вони нас прихистили, нагодували, одягли. Потім ми переїхали до Ташкенту, де я прожив майже п’ять років.
Коли Одесу звільнили, ми з мамою повернулися. Вона працювала бухгалтером, а мене віддали до школи №50. Я був сином загиблого офіцера, тому ставилися до мене по-особливому.
З шостого класу я став відмінником, займався в драматичному гуртку. І тоді ж написав свій перший вірш — про війну, про страх і про те, що люди не хочуть воювати. Цей вірш я пам’ятаю досі.
"…Знайте, никогда войне не быть! Ваши планы каждый понимает.
Создавать, учиться, строить, жить, – нам во век никто не помешает", – згадує рядки Арнольд Ків.
— Ви понад 60 років у науці. Чи був момент, коли Ви сумнівалися у своєму виборі?
— Звичайно. Сумнів — це нормальний стан для мислячої людини. Якщо людина ніколи не сумнівається, то вона або не думає, або не шукає.
У науці без сумніву взагалі нічого не буває. Більше того, сумнів — це механізм розвитку. Інше питання, що дуже важливо, щоб у критичний момент поруч була людина, яка може підтримати, порадити, спрямувати.
Мені в житті пощастило з такими людьми. І саме завдяки їм сумніви не зупиняли, а, навпаки, рухали вперед.
— Як починався Ваш науковий шлях і хто став Вашими головними вчителями?
Мій науковий шлях почався з того, що я зацікавився ренгенівським випромінюванням. Я вивчав теоретичну фізику і оптику, моїм керівником був професор Кирилов Єлпідіфор Анемподистович. Він казав, що я – "дволикий Янус", тобто здібний у двох напрямах. Завдяки його гарній характеристиці я зміг познайомитися з багатьма іншими академіками, зокрема з Ванштейном Емануїлом Єфимовичем.
Емануїл Єфимович був відомим науковцем, що працював у ренгенівській сфері. Він один з перших повірив у мої здібності та дав можливість розповісти свої ідеї по ренгенівським спектрам. Ми з ним почали переписку, а він дослухався та завжди давав влучні поради. Саме він мені повідомив про відкриття ядерного центру в Ташкенті, де потім проходили роки моєї плідної праці.
Я добирався туди сім діб. Там я познайомився із Сергієм Васильовичем Стародубцевим — людиною унікальної долі. Він був першим організатором кафедри ядерної зброї в СРСР і працював у Абрама Федоровича Йоффе — "батька радянської фізики". Стародубцев збудував ядерний центр в Узбекистані, а я починав у нього лаборантом.
Пізніше він призначив мене Вченим секретарем Координаційної ради з мирного використання ядерної енергії у середній Азії. У нас був дуже глибокий духовний зв’язок.
Також я був повʼязаний зі школою Бориса Євгеновича Патона. Ми разом займалися космічними дослідженнями за участю космонавтів. Наша основна задача полягала в тому, щоб передбачати термін служби електронних приладів, які використовувалися в космосі.
У космосі замінити прилад неможливо — він або працює, або ні. Тому потрібно було заздалегідь розуміти, як він старіє, як реагує на випромінювання, коли вийде з ладу. Це була надзвичайно відповідальна робота, яка згодом стала основою багатьох сучасних підходів у матеріалознавстві та електроніці.
— З чим зараз пов’язані ваші дослідження? Яке практичне застосування цих розробок Україна може відчути вже найближчим часом?
— Зараз ми працюємо над декількома проєктами. У співпраці з країнами Європи ми вивчаємо шляхи зміцнення енергетики України. З нашого боку є науковці, які вміють інтерпретувати дані та створювати алгоритми прогнозування.
— Ви працювали в Узбекистані, Ізраїлі, Європі, співпрацювали зі структурами НАТО. У чому різниця між українською і західною наукою?
— Перша і головна причина — економіка. Без фінансування наука не може існувати.
Друга — організація науки. У справжній науці не може бути формалізму і недоброчесності. На жаль, існують люди, які імітують наукову діяльність, створюють псевдонауку.
На Заході до цього ставляться своєрідно. Там важливий результат, а не звіт заради звіту. Я й досі підтримую зв’язок з Ізраїлем, Німеччиною, Канадою, Польщею, Казахстаном, Болгарією та іншими країнами. У вересні 2026 року буде проходити школа НАТО (NATO ASI) в м. Созополь, Болгарія. Там я буду в якості ко-директора від країн, які не входять в НАТО. Багато науковців зʼїдуться з різних куточків планети, щоб поділитися своїми доробками. Наука не має кордонів.
— На вашу думку, чи стали українські вчені більш затребуваними у світі під час війни?
— Українські вчені були затребувані завжди. Якщо подивитися на журнали рівня Nature, Physical Review, Magnetochemistry, то ви побачите закономірність: українські прізвища є майже завжди.
Зараз наших фахівців буквально "забирають" — навіть дистанційно. Компанії створюють умови, надають обладнання, фінансування, помічників. Але водночас вимагають максимальної прозорості: кожен крок, кожне рішення має бути задокументоване.
— Ви пережили Другу світову війну дитиною і зараз переживаєте повномасштабну війну в Україні. Чи є різниця між поняттям "війна" тоді і сьогодні?
— Ні. Війна завжди однакова. Вона несе смерть, руйнування і хаос. Не має значення, які технології використовуються. Людська трагедія залишається тією самою.
— Чи відрізняється молодь сьогодні від тієї, яку Ви навчали 30–40 років тому? На вашу думку, чи є загроза для української науки в тому, що через війну країну може покинути, і вже покинуло, багато талановитої молоді?
Зараз такі умови, що не всі здобувачі освіти згідно з розкладом можуть слухати мої лекції, тому нам доводиться шукати компроміси. Ті, хто зацікавлений отримати знання, то завжди домовляється зі мною про зустріч в інший день. На жаль, не всі такі активні. Теперішній стан зараз заважає нормально проводити навчальний процес, через це страждає і сучасна молодь.
Щодо тих молодих вчених, які виїхали, то так воно і є. Весь світ бачить як вміють працювати наші науковці і яких результатів вони досягають. Все частіше закордонні партнери хочуть побачити у своїй команді наших українців.
— Що дає Вам енергію працювати і що для Вас є щастям?
— Я народжений для науки, у мене завжди на це є енергія.
А щастя… Відомі люди вважають, що щастя — це коли зранку хочеться йти на роботу, а ввечері — хочеться повертатися додому. Я повністю погоджуюся з цією думкою. А від себе, я бажаю кожному будувати своє життя так, щоб воно було цікавим, щоб була жага до життя.
Досвід Арнольда Ківа показує: справжня наука не має віку, кордонів і моди — вона живе там, де є допитливість і відповідальність. Попри війну, втрати й нестабільність, він продовжує працювати. Можливо, саме в цій внутрішній дисципліні й полягає сила покоління.
Читайте: Зимові хвороби: що найчастіше "підхоплюють" одесити у січні та лютому
Джерело: 048.ua
