Щороку 28 жовтня український народ вшановує День вигнання нацистських окупантів з України.
Вигнання нацистських військ стало важливим етапом у воєнній історії України, однак не принесло українцям повної свободи. Після відступу нацистів радянська влада відновила тоталітарний контроль, а політичні переслідування, репресії та депортації продовжилися. Тому ця дата — не лише нагадування про завершення окупації, а й привід осмислити історію України, ціну війни та долі людей, які опинилися у тоталітарному режимі.
Від початку світової війни до окупації України
Український вимір Другої світової війни почався не влітку 1941 року, коли Німеччина напала на СРСР, а раніше — 1 вересня 1939-го, із вторгненням нацистської Німеччини до Польщі. Західноукраїнські землі тоді перебували у складі Польської держави, а Львів та інші міста регіону зазнали повітряних атак. Уже 17 вересня 1939 року до Польщі зі сходу ввійшла Червона армія, діючи відповідно до пакту Рібентропа-Молотова.
22 червня 1941 року Німеччина розпочала війну проти свого колишнього партнера — Радянського Союзу. Вермахт швидко просувався на схід, а до кінця того року більша частина території України опинилася під німецькою окупацією. Бої супроводжувалися великими втратами військових і цивільного населення, руйнуванням промислових об’єктів, евакуацією підприємств та відступом радянських військ.
Перші спроби Червоної армії перехопити ініціативу на українських землях не дали очікуваного результату. Наступальні операції взимку 1941–1942 років принесли лише обмежені територіальні здобутки, а спроби розвинути їх навесні завершилися важкими поразками радянських військ у Криму та під Харковом. Унаслідок цього німецькі сили продовжили наступ, а окупаційний режим поширився практично на всю територію України.
Перелом у війні
«У лютому 1943 року, розвиваючи наступ після перемоги під Сталінградом, Червона армія зайняла Харків і деякі інші українські міста, але вже в березні залишила їх через німецький контрнаступ. Лише восени розпочалось остаточне вигнання з України нацистських окупантів», — розповідають в Українському інституті національної памʼяті.
Однією з ключових подій стала битва за Дніпро, під час якої радянські війська намагалися закріпитися на правому березі річки та розширити плацдарми для подальшого просування. Форсування Дніпра супроводжувалося величезними втратами, а частину мобілізованих місцевих чоловіків кидали в бій без належної підготовки, достатнього спорядження та озброєння.
У листопаді 1943 року радянські війська зайняли Київ, однак бої за решту території України тривали ще багато місяців. Упродовж 1944-го відбулися масштабні наступальні операції:
- Корсунь-Шевченківська;
- Кримська;
- Львівсько-Сандомирська.
Саме вони поступово відтіснили німецькі й союзні їм сили на захід, наблизивши завершення окупації більшості українських земель.
Військовий наступ не був єдиним чинником спротиву. На окупованих територіях діяли радянські партизанські загони, підпільні групи та український національно-визвольний рух, зокрема Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Їхні цілі, методи та ставлення до інших учасників війни відрізнялися, а історія взаємодії між різними силами була складною й подекуди супроводжувалася збройними зіткненнями.
73 дні оборони Одеси, окупація та підпілля в катакомбах
Від 5 серпня до 16 жовтня 1941-го місто обороняли радянські війська за підтримки Чорноморського флоту та місцевого населення. В Одеській національній науковій бібліотеці зазначають, що близько 55 тисяч одеситів вступили до народного ополчення та винищувальних батальйонів, долучившись до оборони міста.
Упродовж 73 днів захисники відбивали атаки німецьких і румунських військ. Чорноморський флот забезпечував морські перевезення, доставляв підкріплення та допомагав прикривати місто з моря, тоді як на суші тривали запеклі бої. Одеса зазнавала артилерійських обстрілів і повітряних нальотів, мешканці потерпали від нестачі продуктів, медикаментів та інших необхідних речей.
«Захисники міста під Одесою завдали великих втрат 4-ій румунській армії – було виведено з ладу понад 160 тисяч бійців ворога, близько 200 літаків, до 100 танків», – зазначають у повідомленні.
У жовтні 1941 року радянське командування вирішило евакуювати війська з Одеси для оборони Криму. Після організованого відступу основних сил місто зайняли німецькі та румунські війська, а окупація тривала до квітня 1944 року. За цей час Одеса стала місцем масових убивств, репресій, примусової праці та переслідування цивільних, особливо єврейської громади.
Окупаційний період залишив по собі масштабні людські втрати. Понад 200 тисяч одеситів загинули під час окупації, а 55 тисяч дорослих і 22 тисячі дітей були вивезені на примусові роботи до Німеччини.
Спротив не припинився після встановлення окупаційної влади. В Одесі та її передмісті діяли підпільні групи й партизанські загони, а катакомби стали однією з баз для частини учасників підпільної боротьби. Підпільники збирали розвідувальні відомості, поширювали інформацію, здійснювали диверсії та допомагали наближати момент відступу окупантів.
10 квітня 1944 року радянські війська за підтримки Чорноморського флоту, партизанів і підпільників увійшли до Одеси. Під час наступу важливу роль відіграли бої на підступах до міста та відступ німецько-румунських сил. Уранці над будівлею Одеського театру опери та балету підняли червоний прапор, а до десятої години місто було повністю зайняте радянськими військами.
Повернення радянської армії не могло скасувати пережитого одеситами. До завершення окупації населення міста значно скоротилося: якщо перепис 1939 року фіксував понад 601 тисячу мешканців, то навесні 1944-го в Одесі налічувалося приблизно 250 тисяч.
Коли насправді завершилося вигнання нацистських військ з України
День вигнання нацистських окупантів з України відзначають 28 жовтня, однак ця дата не означає, що саме того дня німецькі війська остаточно залишили кожну ділянку української території. Наприкінці жовтня 1944 року радянські війська дійшли до району Чопа на Закарпатті, де бої продовжувалися й у листопаді. За історичними даними, остаточне витіснення німецьких сил із Закарпаття відбулося 25–26 листопада.
Після вигнання нацистів бойові дії за участю українців тривали й за межами України. У Європі війна завершилася капітуляцією Німеччини 8 травня 1945 року, а в Азії — капітуляцією Японії 2 вересня того самого року. Водночас на західноукраїнських землях збройне протистояння між радянською владою та українським підпіллям тривало ще багато років.
Українці у Другій світовій
Українці брали участь у війні в різних ролях. Значна кількість мешканців України воювала в Червоній армії, служила в партизанських загонах, долучалася до підпілля або боролася у складі збройних сил союзників. Вихідці з України брали участь у боях у Європі, зокрема в Італії та Франції, а також на Далекому Сході й у Тихоокеанському регіоні.
За оцінками істориків, у лавах збройних сил СРСР упродовж війни служили близько семи мільйонів жителів Української РСР. Прямі людські втрати України оцінюють приблизно у вісім мільйонів осіб, а загальні демографічні втрати — ще вище. Ці цифри включають не лише загиблих військових, а й цивільних, убитих під час окупації, депортованих і померлих унаслідок голоду та інших наслідків війни.
Перемога над нацистською Німеччиною стала результатом спільних зусиль антигітлерівської коаліції. Тому твердження, ніби результат війни забезпечила лише одна держава або одна армія, не відображає повної картини міжнародного конфлікту.
Війна закінчилася, але свобода не настала
Вигнання нацистських окупантів стало важливою військовою віхою, однак не означало завершення страждань для населення України. Радянська влада відновила тоталітарний контроль, продовжила переслідування політичних противників і боролася з українським національно-визвольним рухом. На західноукраїнських землях каральні операції, арешти й депортації супроводжували придушення підпілля, а багато родин втратили близьких або були змушені залишити домівки.
У 1946–1947 роках Україна пережила масштабний голод, який забрав сотні тисяч життів. За час війни було зруйновано або пошкоджено близько 700 міст і селищ та 28 тисяч сіл. Відновлення господарства відбувалося в умовах дефіциту ресурсів, людських втрат і жорсткого політичного контролю.
Читайте також:
Три дні, що сколихнули Бесарабію: історія Татарбунарського повстання на Одещині, – ФОТО
Джерело: 048.ua
