Дюківський сад — один із найстаріших парків Одеси, історія якого почалася понад 200 років тому та пов’язана з герцогом Рішельє та масонськими легендами.
Ще на початку XIX століття в Дюківському парку облаштували заміську резиденцію з фонтанами, ротондами, квітниками та джерельною водою, а згодом територія перетворилася на один із перших громадських садів Одеси. Сьогодні це зелена зона на межі Молдаванки та Слобідки, де історичні споруди розташовані поруч із занедбаними об’єктами, а стан водойм викликає питання у відвідувачів і міських служб.
Розповідаємо, як виник Дюківський сад, що від нього залишилося та які проблеми існують там зараз.
Задум герцога Рішельє
Дюківський парк розташований уздовж вулиці Балківської, на схилі Водяної балки зі слобідського боку. Його територія має незвичний для Одеси рельєф, адже вона складається з трьох рівнів:
- нижнього біля вулиці;
- середнього на схилі;
- верхнього, відносно рівного плато.
До облаштування парку Водяна балка була відома численними джерелами прісної води. Вони виходили на поверхню зі схилів, утворювали струмки та наповнювали колодязі, якими користувалися місцеві мешканці й водовози. У міських переказах зазначають, що в цій місцевості 13 вересня 1789 року водою з джерела втамовували спрагу козаки загону Йосипа де Рібаса, які прямували на штурм Хаджибея.
Історія майбутнього парку почалася ще до появи самого саду. У 1795–1796 роках частину земель Водяної балки відвели військовому інженеру Францу де Воллану, однак згодом він відмовився від цієї ділянки. Територія перейшла до герцога Армана Емманюеля де Рішельє, який побачив у природному ландшафті можливість облаштувати заміську резиденцію.
Основні роботи зі створення саду завершили до 1810 року. Сад не був звичайною заміською ділянкою з кількома деревами. Його оточувала кам’яна огорожа з воротами та колонами, а всередині розташовувалися архітектурні споруди, альтанки, павільйон-ротонда й будівля, оформлена в стилі грецького храму. На верхній частині схилу стояв будинок самого герцога, а нижче облаштували господарську зону та водойми.
На схилах і плато висаджували акації, берести, ясени, горіхи, тополі, бузок та бузину, а в затишних частинах облаштовували розплідники фруктових дерев. Серед них були вишні й абрикоси, а окремі квіти для саду Рішельє привозили з його родового маєтку у Франції.
Сусідами герцогської резиденції були заможні та впливові люди, які також облаштовували тут свої дачі. Серед них історики згадують військового коменданта Одеси Томаса Кобле, грека Споріді, польського графа Потоцького та графа Розумовського.
Від приватної резиденції до міського саду
У 1814 році герцог де Рішельє залишив Одесу, щоб повернутися до Франції та обійняти посаду прем’єр-міністра. Перед від’їздом він передав сад своєму ад’ютанту Івану Стемпковському, який згодом продовжив історію цієї території вже як міського простору. У 1826 році Стемпковський подарував сад Одесі, висловивши побажання зберегти колишню резиденцію герцога. Після передачі місту сад і будівлі на його території використовували одеські градоначальники.
Хронологія змін:
- з 1837 року почався тривалий період занепаду;
- у 1849 році припинили фінансувати утримання будинку Рішельє як меморіальної споруди, а згодом його розібрали;
- у 1856 році сад передали в оренду купцю Пашкову, частину ділянки використовували для господарських потреб;
- у 1859 році сад передали Одеському опікунському комітету для облаштування притулку для безпритульних дітей і дітей ув’язнених;
- у 1875 році частину колишньої території відвели товариству, яке мало займатися будівництвом притулку (паралельно тут продовжували видобувати черепашник).
Наприкінці XIX століття від колишньої декоративної системи майже нічого не залишилося. Попри це, місцеві мешканці не відмовилися від прогулянок у саду. Для жителів Молдаванки та прилеглих районів він залишався одним із небагатьох просторів для відпочинку серед зелені.
Легенди про масонів
У 1890 році за ініціативи міського голови Григорія Маразлі в Дюківському саду облаштували арену для дитячих ігор. Її створили насамперед для дітей із небагатих родин Молдаванки, Слобідки-Романівки та сусідніх передмість, які не мали достатньо можливостей для організованого дозвілля.
Арена працювала щороку з 1 травня до 1 жовтня, приймаючи дітей віком від 7 до 15 років. На території встановили навіс на випадок дощу, лави, гімнастичні снаряди, паралельні бруси, колоди, бар’єри для стрибків, гойдалки, кеглі та інше обладнання для дитячих ігор.
Окремий пласт історії цієї місцевості становлять легенди про масонів і підземні ходи. Вони пов’язані передусім із садибою графа Розумовського, де, за переказами одеситів, могли збиратися члени масонської ложі. Ці історії про розгалужені масонські тунелі під Дюківським садом досі залишаються легендами.
Ще одне випробування парк пережив у 1918 році. Через нестачу палива в Одесі дерева масово вирубували на дрова, і зелений масив зазнав масштабних втрат. У 1930-х роках робили спроби відновити сад, але розпочаті роботи перервала Друга світова війна.
Післявоєнна сторінка парку
Після завершення війни територію реконструювали, а в 1949 році вона отримала нову назву — парк «Перемога». Тут облаштували атракціони та дитячу бібліотеку, а згодом вирішили створити постійну обласну сільськогосподарську виставку. Перебудова тривала з 1950 до 1955 року.
Виставковий комплекс відкрили 23 жовтня 1955 року. На його території розмістили павільйони, присвячені районам Одеської області, а також продукції місцевих промислових підприємств. Відвідувачі могли ознайомитися з досягненнями сільського господарства, переробної промисловості та машинобудування.
Уже з 1956 року тематику виставки розширили: замість суто аграрної вона охоплювала й інші галузі економіки. Одним із найвідоміших об’єктів став павільйон китобійної флотилії «Слава», біля входу до якого встановили арку з щелепи синього кита та гарпунну гармату. Згодом у приміщенні облаштували музей флотилії.
В той же час на території облаштували павільйон «Овочівництво». Відвідувачі вважали, що будівля є справжньою дачею герцога Рішельє. Насправді споруду звели в межах виставкового комплексу у 1950-х роках, і вона не була збереженою резиденцією герцога.
У другій половині 1950-х парк поступово перетворився на спортивно-розважальний простір. Тут облаштували відкритий басейн із вежею для стрибків і трибунами, проводили змагання з плавання, а на ставку діяла човнова станція. Також працювали зелений театр і планетарій, а частину виставкових павільйонів використовували для піонерських таборів.
У 1971 році в парку відкрили ковзанку «Кристал», яку пізніше перейменували на «Морозко». У 1972 році територія отримала статус парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва обласного значення. У 1989 році парк перевели на господарський розрахунок, а вже у 1995 році повернули назву Дюківський парк.
Невдалі спроби повернути парку життя
Упродовж останніх десятиліть Дюківський парк неодноразово намагалися перетворити на сучасну зону відпочинку. Серед ідей були:
- спортивні майданчики;
- тир;
- заклади харчування;
- пивний фестиваль;
- льодова арена.
Окремі ініціативи реалізовували частково, але вони не забезпечили комплексного відновлення території. У 2010 році парк передали в оренду ТОВ «Центр «Катюша»» на тривалий термін. За наступні роки територія не отримала повноцінного оновлення, а її стан неодноразово ставав предметом критики. У 2020–2021 роках розпочали окремі роботи з благоустрою: очищали велику водойму від сміття та мулу, прибирали аварійні дерева й сухостій, а також приводили до ладу окремі ділянки.
Проте ці заходи не розв’язали системних проблем. Частина споруд продовжувала руйнуватися, а деякі об’єкти залишалися без належного використання. Замість єдиного плану відновлення парк отримував окремі ініціативи, які не змінювали його загального стану.
У 2024 році Одеська міська рада звернулася до суду з вимогою розірвати договір оренди землі, укладений у жовтні 2010 року на 49 років. Серед претензій міста були невиконання орендарем зобов’язань і заборгованість, яка разом з інфляційними втратами та пенею становила 8,4 мільйона гривень. У червні 2026 року стало відомо, що суд ухвалив рішення про припинення права оренди, а утримання території передали комунальному підприємству «Міськзелентрест».
Майбутнє Дюківського саду
Під час комісійного обстеження водойм фахівці зафіксували їхній незадовільний санітарний стан. За інформацією Одеської міської ради, ставки перебувають у приватній власності ТОВ «Грін-Нова», а компанії видали припис із вимогою привести водойми та прилеглу територію до належного стану. Оскільки порушення не були усунуті, матеріали передали до Державної екологічної інспекції та органів прокуратури.
У червні 2026 року міська влада також повідомила про виділення 522 тисяч гривень із міського фонду охорони навколишнього природного середовища на утримання та реконструкцію парку-пам’ятки.
Читайте також:
Старий базар, якого більше немає: як зʼявився Старобазарний сквер в Одесі
Джерело: 048.ua
