У Польщі суперечка про призначення суддів переросла у відкриту боротьбу за контроль над Конституційним трибуналом. Уряд Дональда Туска звинувачує партію «Право і справедливість» (PiS) і президента Кароля Навроцького у підриві верховенства права, тоді як глава держави називає дії урядової сторони насильницьким захопленням конституційного органу.
Криза загострилася 30 жовтня 2026 року, коли суддя Анна Корвін-Пьотровська в односторонньому порядку відсторонила голову трибуналу Богдана Свенчковського та його заступника. Після цього біля суду з’явилася поліція. Наступного дня прем’єр-міністр заявив, що правоохоронці «захистили Конституційний трибунал від нападників», а Навроцький, який перервав поїздку до Сенегалу, назвав події «насильницьким захопленням конституційного органу» та загрозою внутрішній безпеці.
Доступні повідомлення фіксують взаємні звинувачення, але не дають змоги остаточно встановити правомірність кожного кроку, зробленого всередині суду. Водночас політична суть конфлікту вже очевидна: уряд і президент по-різному відповідають на питання, хто має право керувати трибуналом і визначати, які його рішення є обов’язковими.
Один епізод — дві протилежні версії
За повідомленнями ЗМІ від 31 жовтня, Туск звинуватив PiS і Навроцького у тривалому блокуванні призначень суддів та невизнанні новообраного складу Конституційного трибуналу. На думку уряду, така позиція не дозволяє державним інституціям діяти в межах узгоджених конституційних процедур.
Прем’єр трактує присутність поліції як захист суду від спроби поставити його під контроль поза встановленими правилами. Президентська сторона описує той самий епізод навпаки: для Навроцького силове втручання стало не обороною інституції, а нападом на неї.
Про рішення судді Корвін-Пьотровської та взаємні звинувачення повідомило агентство Anadolu. Незалежно від того, як завершиться юридична оцінка окремих дій, конфлікт уже вийшов за межі внутрішньої адміністративної суперечки. Він торкнувся самої ієрархії влади в органі, покликаному бути арбітром у конституційних спорах.
Від присяги суддів — до боротьби за склад суду
Нинішня ескалація стала продовженням давнішого протистояння навколо складу Конституційного трибуналу. Туск стверджує, що PiS і президент перешкоджають призначенню суддів та відмовляються визнавати оновлений склад установи. Для уряду це спосіб штучно продовжити конфлікт, який, на його думку, мав би бути розв’язаний конституційними процедурами.
Окремим вузлом суперечки є відмова Навроцького прийняти присягу в частини обраних суддів. Уряд і його союзники розглядають це як спробу не допустити або відкласти зміну складу трибуналу. Президент і консервативна опозиція, своєю чергою, ставлять під сумнів законність процесу, підтриманого урядовою більшістю, та подають власну позицію як захист Конституції.
Так кадрова суперечка перетворилася на боротьбу за право визначати, хто входить до суду і хто може визнаватися його законним керівником. Питання вже не обмежується посадою Свенчковського чи статусом окремих суддів. Ідеться про те, яку саме версію Конституційного трибуналу визнаватимуть уряд, президент, парламент і сама судова система.
Для конституційного суду це не технічна проблема. Його рішення мають бути орієнтиром для всіх гілок влади. Якщо державні органи виходять із різних уявлень про склад суду, будь-яке нове рішення можна оскаржити ще до розгляду його змісту — лише через сумніви в тому, хто саме його ухвалив.
Взаємна делегітимація блокує вихід
Обидві сторони заявляють, що захищають конституційний порядок, і водночас звинувачують опонентів у його руйнуванні. Туск представляє свою урядову політику як спробу відновити верховенство права та повернути інституції до належних процедур. Навроцький і PiS стверджують, що уряд використовує державний апарат для нав’язування власного тлумачення конституційного законодавства.
Така взаємна делегітимація робить кризу стійкою. Навіть домовленість про керівництво трибуналу не обов’язково вирішила б питання, які судді законно призначені, хто має право завершувати процедуру їхнього вступу на посаду і кому належить остаточне слово в цій суперечці.
Звичайні інституційні дії при цьому стають політично вибухонебезпечними. Призначення судді, складення присяги, рішення трибуналу або присутність поліції можуть сприйматися однією стороною як законний крок, а іншою — як зловживання владою. Кожен новий епізод ризикує не знімати напругу, а ставати доказом для наступного раунду протистояння.
Наслідки виходять за межі самого суду. Державним установам доводиться діяти в умовах, коли різні центри влади можуть по-різному оцінювати повноваження тих самих посадовців і обов’язковість рішень трибуналу. Це підриває довіру до судової системи та ставить під сумнів здатність польських інституцій вирішувати конституційні конфлікти за спільними правилами.
Наступний майданчик — парламент
Протистояння вже поширилося за межі судової системи. Колишній прем’єр-міністр Матеуш Моравецький заявив про готовність домагатися вотуму недовіри уряду Туска. Чи вистачить для цього голосів, невідомо, але сама заява переносить кризу до парламенту й посилює політичний тиск на кабінет.
Таке голосування саме по собі не визначить статус спірних суддів і не дасть остаточної відповіді, чи мала Корвін-Пьотровська право відсторонювати голову трибуналу та його заступника. Навіть після парламентського рішення залишиться головне питання: чи зможуть польські політичні та судові інституції погодити процедуру, яка визначить склад і керівництво Конституційного трибуналу та буде визнана всіма сторонами.
Поки спільної відповіді немає, орган, створений для розв’язання конституційних спорів, сам стає їхнім головним центром. Наступне призначення, рішення або втручання державних служб може виявитися не кроком до відновлення нормальної роботи суду, а новою перевіркою того, чию версію польського конституційного порядку держава визнає обов’язковою.
