Футболіст збірної України та житомирського «Полісся» Владислав Велетень розповів, чому вирішив піти в армію на початку війни.
– Ви унікальний футболіст, тому що в українському футболі, мабуть, немає гравців, які побували на фронті й зараз грають на найвищому рівні. І при цьому вам тільки 23 роки. Як було ухвалено рішення захищати країну?
– Емоційно, звичайно. Тобто перші дні, і ніхто не знав, що робити. Не хотілося просто сидіти вдома і чекати. Хотілося допомагати, бо тоді вся країна об'єдналась.
– Як час проведений в ЗСУ дається взнаки на вчинках в житті та діях на полі?
– На полі просто я пам'ятаю, що коли приїхав, я перестав нервувати перед іграми. Тобто зараз спокійно перед будь-якою грою виходиш без нервів. А у житті, напевно, ти став більш чоловіком, тому що там опиняєшся, де багато чоловіків, у всіх різний характер, у всіх різні звички, і ви маєте вживатись. Плюс у вас є командир, і все-таки це армія, і ти виконуєш все, що тобі кажуть.
Навіть якщо тобі кажуть на фіолетове, що це жовте, ти кажеш, так, це жовте. І це, звичайно, важко. І для мене це теж було дуже важко, як для людини, яка, скажімо так, не завжди любить слухатися, особливо, якщо це щось, на мою думку, неправильне.
Читайте також: «Не хотів вдома чекати»: Велетень – про фронт, Забарного, Динамо та Полісся
– Серйозні травми, тривалі періоди лікування також закаляють характер?
– Я не знаю, як закаляють. Коли я травмувався другий раз, вже в «Поліссі», вже така важка травма була, я вже мав розуміння, що робити, що треба абстрагуватись від усього. Ти вибув на довгий час з футболу, тобі просто треба максимально якісно підготуватись.
Плюс, звичайно, коли в тебе рідні, у мене близький друг поруч, на той момент ще дівчина була, батьки були поруч і підтримували, допомагали. Я ж був, скажімо так, просто валявся на ліжку, нічого не міг робити, і за мною доглядали. Тому, звичайно, ці люди зробили так, щоб я міг повернутися на поле максимально швидко.
