Війна в Україні застрягла в болісній патовій ситуації, а Сполучені Штати так і не скористалися своєю вагою, щоб змусити Київ і Москву домовитися. Таку оцінку дає американський політолог, професор міжнародних відносин Гарвардського університету Стівен Волт.
Як передає "Хвиля", про це він пише в колонці для Foreign Policy.
Волт зізнається, що понад рік не писав великих текстів про війну. Повернутися до теми його спонукав репортаж головного редактора Foreign Policy Раві Агравала з Києва. Той помітив, що з наближенням зими перевага на фронті знову зміщується на користь Москви.
Автор закликає підходити до теми зі скромністю, бо всього не вгадав ніхто. Починає він із себе.
"Я не думав, що президент Росії Володимир Путін вторгнеться у 2022 році, бо вважав такий крок помилкою, яка в довгостроковій перспективі погіршить становище Росії. Я досі вважаю, що мав у цьому рацію, але, очевидно, помилився щодо розрахунків Путіна", – пише Волт.
За його словами, помилялися й ті, хто ухвалює рішення. Путін розраховував завершити війну за кілька днів, адміністрація Байдена неправильно оцінила дієвість санкцій, а українське керівництво, на думку автора, помилилося з провальним контрнаступом улітку 2023 року. Трамп казав Зеленському, що в того "немає карт", і тиснув на нього, щоб той погодився на невигідну угоду. Але потім американський президент здивувався, коли європейська підтримка разом з українською винахідливістю і героїзмом тимчасово переломили ситуацію.
"Україна і Росія залишаються в болісному глухому куті: жодна сторона не може нав'язати свою волю іншій, і обидві продовжують зазнавати значних втрат. Для України це особливо важко з огляду на її менші розміри, населення і військово-промислову базу. Але зовнішня підтримка і рішучість, яку дає захист рідної землі, утримують Київ у боротьбі довше, ніж очікували багато спостерігачів", – зазначає політолог.
Волт бачить у цій війні класичну схему: що довше триває конфлікт, то сильніше він розростається. Сторони створюють нову, смертоноснішу зброю, розширюють перелік цілей і втягують третіх гравців – як-от північнокорейських військових, що воюють на боці Росії, чи США і ЄС, які надають Україні фінансову та розвідувальну підтримку. Ще однією формою ескалації автор називає гібридні атаки Росії на Європу, якими Москва доволі неприховано намагається змусити її відмовитися від підтримки України.
"Зараз завершення війни відповідає інтересам майже всіх. Що довше вона триває, то більше шкоди зазнає Україна і то гіршими будуть її довгострокові перспективи, зокрема будь-які надії колись повернути втрачені території. Росія теж тяжко страждає і вийде з війни слабшою та залежнішою від Китаю", – вважає автор.
Війна, за словами Волта, б'є і по Європі: витрати на підтримку України тиснуть на європейські економіки в момент, коли ті не можуть собі цього дозволити, і дають ультраправим на кшталт німецької "Альтернативи для Німеччини" ще одну палицю проти істеблішменту. Вимоги Трампа до України припинити удари по російських НПЗ, пише автор, показують, що війна загострює дефіцит пального в усьому світі і дорого обходиться самим США економічно та політично. Виграють від її затягування, на думку Волта, хіба що Китай, якому вигідно, що Європа і США відволікаються і сваряться з Росією, та ультраправі популісти, які втратили б тему для агітації.
Головних питань, за Волтом, два: хто може стати ефективним посередником і яка угода зараз реально можлива. Теоретично найсильніші важелі мають Сполучені Штати: вони можуть запропонувати відбудову України, зняття санкцій з Росії, а також надавати або притримувати військову допомогу Києву. Проте Вашингтон раз у раз не користувався своїм становищем.
"Замість того щоб діяти як відповідальна третя сторона і підштовхувати обидві сторони до врегулювання, Вашингтон по черзі підігрував то одній, то іншій стороні і жодного разу не тиснув на обох одночасно, щоб домогтися угоди. Коротше кажучи, Сполучені Штати ніколи не поводилися як серйозна велика держава, яка розуміє, в чому її головний інтерес, – а це завершення війни", – пише Волт.
Байден, як і його попередники, на думку автора, не зрозумів, що безкінечне розширення НАТО рано чи пізно призведе до великого зіткнення з Росією. Навіть після Майдану, захоплення Криму і затяжної війни низької інтенсивності на Донбасі він наближався до того, що колишній посол США в Росії Білл Бернс називав "найяскравішою з усіх червоних ліній для російської еліти (не лише Путіна)" – членства України в НАТО. На переконання Волта, прискорюючи зближення України із західною системою безпеки, Байден і його держсекретар Ентоні Блінкен самі того не бажаючи створили умови, які зрештою підштовхнули Путіна до незаконного вторгнення.
Після вторгнення команда Байдена, визнає автор, правильно допомагала Україні санкціями і зброєю, намагаючись уникнути небажаної ескалації. Але вона не підтримала спроби третіх сторін зупинити війну, так і не зняла питання вступу України в НАТО і відкрито підтримала максималістські цілі Києва – зрозуміле, але, за словами Волта, майже напевно недосяжне прагнення повернути всі втрачені території разом із Кримом.
"Знову ж таки, питання було не в тому, хто правий, а хто ні – правда була на боці України. Питання було в тому, чи можна досягти таких цілей прийнятною ціною і з прийнятним ризиком", – наголошує політолог.
Трамп, повернувшись до Білого дому у 2025 році, на думку автора, припустився протилежної помилки: тиснув на Київ, щоб той пішов на угоду, а Росії здебільшого давав карт-бланш.
"Цю помилку посилила дипломатична некомпетентність посланців-аматорів Стіва Віткоффа і Джареда Кушнера, які, схоже, вважали, що досить помахати перед Путіним кількома бізнес-угодами, щоб він завершив війну. Даючи Росії всі підстави вірити, що її більші розміри зрештою переважать, підхід Трампа не мав найменшого шансу привести до миру, не кажучи вже про обіцяні 24 години, про які він неодноразово говорив під час кампанії 2024 року", – пише Волт.
Вихід автор бачить у тому, щоб США нарешті стали справжнім посередником і тиснули на обидві сторони одночасно.
"Щоб тиснути на Росію, Вашингтон має відновити військову підтримку України і допомогти їй захищатися від дедалі руйнівніших російських ракетних ударів. Але він також мусить підштовхнути Україну погодитися на менше, ніж вона хоче, а це означає, що відновлена підтримка США має залежати від того, чи зменшить Київ власні вимоги", – пояснює політолог.
"Я й надалі вважаю, що Україна не зможе повернути ні Крим, ні більшу частину Донбасу ні на полі бою, ні за столом переговорів, і що майбутнє членство в НАТО треба назавжди зняти з порядку денного", – пише Волт.
Членство в ЄС, на думку політолога, має залишитися можливим, а Україні треба дозволити мати армію, достатню, щоб стримати будь-яку нову спробу Росії змінити статус-кво. Точну лінію кордонів ще належить узгодити. Росія ж мала б погодитися, що Україна торгуватиме з ким захоче, залучатиме інвестиції з будь-яких джерел і купуватиме зброю за кордоном, якщо це не перетворить її на фактичного союзника іншої країни чи військового блоку.
"Майте на увазі, мене не тішить така перспектива, і я не налаштований оптимістично щодо того, що її вдасться досягти", – зізнається автор.
Свої пропозиції Волт називає лише ескізом можливої угоди. Про те, як можна було б вибудувати такий процес, він радить прочитати нещодавню статтю Метта Волдмана і Семюела Чарапа у Foreign Affairs.
Утім, Волт не бачить ознак, що хтось в адміністрації Трампа здатен вести серйозні мирні переговори. Потьомкінські, як він їх називає, мирні угоди щодо Гази, Ірану та інших конфліктів довіри не додають. Важелі США, за його словами, послабили війна з Іраном, нестача американських ракет-перехоплювачів та іншого необхідного озброєння, а також зростання дефіциту федерального бюджету.
"Навіть якби Трамп щиро хотів досягти миру і доручив цю справу компетентним людям, незрозуміло, чи має він карти", – пише Волт.
Якщо так, вважає автор, тривожний висновок Агравала, найімовірніше, правильний.
"Війна триватиме, населення України і далі страждатиме, ніхто не візьметься підштовхнути сторони до миру, і зрештою обидві країни опиняться в гіршому становищі в довгостроковій перспективі. Як і у випадку з більшістю воєн, кожна з них сьогодні була б у кращому становищі, якби цієї війни ніколи не було", – підсумовує Волт.
Раніше "Хвиля" розповідала, чому Путіну не потрібні американські інвестиції, якими його спокушають Віткофф і Кушнер. Також ми писали, чого США домагаються від України на переговорах. А в іншій колонці Foreign Policy пояснювали, чому Путін не натисне на ядерну кнопку навіть у разі програшу.
