Білоруські силовики, за повідомленнями правозахисників, знову прийшли з обшуками та опитуваннями до родичів і сусідів політичних емігрантів та журналістів, які перебувають за кордоном. У Вітебську в деяких членів родин, як стверджується, вимагали зразки ДНК.
Про нову хвилю таких візитів медіа повідомили 24 жовтня 2026 року. Окремі випадки не мають незалежного підтвердження, однак білоруські правозахисники говорять про повторювану практику, яку фіксують у різних містах країни щонайменше з весни. Її особливість — перенесення тиску з людей, які виїхали, на тих, хто залишився в Білорусі.
Питання про тих, хто виїхав
Наприкінці жовтня у Вітебську силовики збирали інформацію серед родичів Сергія Скуловця та Дмитра Панковця. У доступних повідомленнях немає докладних відомостей про діяльність цих людей за кордоном. Відомо лише, що під час так званих «планових розшукових заходів» їхніх близьких розпитували про людей, які перебувають за межами країни.
За даними правозахисників, увага силовиків не обмежувалася родиною: питання могли ставити також сусідам. Деяких родичів, як повідомляється, просили або вимагали надати біологічні зразки для аналізу ДНК.
Залишається незрозумілим, скільки людей фактично передали матеріал, на якій правовій підставі висувалися вимоги та для якої процедури призначалися зразки. Так само немає інформації про те, як їх могли зберігати, хто мав би доступ до даних і чи могли вони використовуватися в інших справах.
Вимога генетичного матеріалу додає до звичайного опитування окремий вимір. Йдеться про особливо чутливі персональні дані людей, які, судячи з опису випадків, самі не були мішенню через політичну діяльність. Їхня участь у перевірці могла пояснюватися лише родинним зв’язком або сусідством із людиною за кордоном.
Від Вітебська до інших міст
Білоруські правозахисники вважають вітебські випадки не поодинокими. За їхніми словами, подібні рейди, опитування та запити інформації фіксувалися в багатьох містах Білорусі починаючи з весни 2026 року.
Повної кількості родин, яких могли стосуватися такі візити, не названо. Немає і вичерпного переліку населених пунктів, де вони відбувалися. У доступних відомостях також не зазначено, які саме відомства брали участь у кожному епізоді, наскільки дії координувалися та що відбувалося із зібраною інформацією.
Тому повторюваність повідомлень може свідчити про ширшу практику, але сама по собі не встановлює її точного масштабу чи рівня координації. Правозахисники називають ці дії системним тиском на опозиціонерів та активістів у вигнанні. Вони вбачають у залученні родичів ознаки колективного покарання та можливе втручання у приватне й сімейне життя. Це їхня оцінка повідомлених подій, а не висновок суду, наведений у доступних матеріалах.
Публікація про такі візити вийшла на сайті UDF. Видання посилається на білоруських правозахисників, які повідомили про нову хвилю рейдів.
Як родина стає каналом тиску
Для людини, яка виїхала з Білорусі, кордон може прибрати безпосередній доступ силовиків, але не обов’язково припинити тиск. Батьки, брати й сестри, партнери або друзі залишаються в країні, де їх можна відвідати, опитати чи розпитати про контакти близької людини. Залучення сусідів розширює це коло ще далі — від домогосподарства до всього найближчого оточення.
Такий механізм здатен працювати навіть без формального обвинувачення. Сам прихід силовиків до помешкання може змусити родичів обережніше говорити, обмежити спілкування або просити емігранта бути менш помітним. У результаті політична чи журналістська діяльність людини за кордоном створює ризики для тих, хто не бере в ній участі.
Правозахисники припускають, що обшуки, допити та вимоги надати біоматеріал можуть мати кілька цілей: зібрати відомості про людей за кордоном, залякати їхніх близьких і продемонструвати, що виїзд не захищає тих, хто залишився вдома. Серед можливих наслідків вони називають спроби змусити емігрантів припинити опозиційну діяльність або погодитися на співпрацю з білоруськими спецслужбами.
Водночас доступні повідомлення не доводять, що кожен конкретний візит мав саме таку мету. Ідеться про оцінку можливої функції методу, а не про встановлений мотив усіх працівників, які брали участь у перевірках. Фактично підтвердженим у наведених матеріалах є лише опис заявлених обшуків, опитувань і вимог щодо зразків ДНК.
Найчутливіше питання — генетичні дані
Збір ДНК відрізняється від звичайної розмови з родичами масштабом можливого втручання в приватність. Генетичний матеріал може містити інформацію не лише про конкретну людину, а й про її біологічні зв’язки з іншими. Проте з наявних даних неможливо визначити, для чого саме силовики могли вимагати такі зразки у Вітебську.
Не повідомляється також, чи оформлювалися вимоги офіційними документами, скільки людей їх отримали та які наслідки могли настати у разі відмови. Без відповідей на ці питання неможливо оцінити реальний обсяг збору генетичної інформації або його правовий статус.
Однак навіть самі повідомлення про такі вимоги змінюють межі переслідування. У поле уваги потрапляють не лише активісти, опозиціонери чи журналісти, а й люди, чий зв’язок із ними може бути суто сімейним або побутовим. Сусідство теж перетворюється на можливу підставу для контакту із силовиками.
Відкритим залишається головне питання: чи є повідомлені з весни випадки окремими операціями, чи вони свідчать про стійкий інструмент тиску на білоруську політичну еміграцію. Якщо така практика справді поширюється, її наслідки виходять далеко за межі самих емігрантів — до родин і сусідів, через яких влада зберігає важелі впливу всередині країни.
