У п'ятницу, 28 квітня, у "Галереї стійкості" в Музеї сучасного мистецтва в Одесі відбудеться фотовиставка "Наодинці". Одна з героїнь виставки поділилася із 048.ua своєю історією. Індіра Баранецька втратила чоловіка Вячеслава Баранецького 24 вересня 2022 року. Він загинув під час виконання бойового завдання під Авдіївкою на Донеччині. Був командиром взводу у 38-му окремому штурмовому батальйоні ЗСУ. Захиснику був 31 рік. У нього залишилися дружина та донька. «Вячеслав народився в Одесі. Проте більшу частину життя прожив у Вінницькій області, я також звідти. Заочно ми знали одне одного все життя. Він поступив у Одеську юридичну академію, а через п’ять років – і я. Він був дуже галантним, відкривав двері, пропускав вперед, допомагав одягнутися. Він був наче з іншої епохи. Слава працював у Вінницькій області інспектором, а я вчилася в Одесі. Ми не хотіли розлучатися, але я поїхала на навчання. Зранку він подзвонив, сказав, що стоїть поруч із моїм домом. Я не вірила, але вийшла. Це для мене був такий сюрприз: високий, красивий, йде до мене з квітами. Усвідомила, що це повністю моя людина, що мені з ним дуже комфортно. Ми швидко зрозуміли, що хочемо бути разом. Коли Слава дізнався, що у нас буде дитина, вже з того моменту був найкращим батьком. Живота ще не було, а він уже спілкувався із Лізою. Пам’ятаю, коли вона народилася, її поклали мені на живіт. Вона лежала, щось тихенько мурчала. Він підійшов, взяв її за ручку і сказав: доця. Вона заспокоїлася. В мене було таке враження, що вона впізнала його голос. Це, напевно, найпрекрасніший момент мого життя. Якби мені дали можливість взяти з собою лише один спогад, я б взяла оцей. Він її сам купав, вкладав спати, перед сном читав книги. Навіть, коли він був уже на позиціях, дзвонив до нас і встигав розповісти доньці казку. У них були дуже близькі стосунки. Зранку вона бігла відразу до тата, і в такі моменти я просто не розуміла, за що мені таке щастя. Ми разом були шість років і з часом наше життя ставало все кращим і кращим. Я завжди дуже боялась його втратити, мені наче щось підказувало, що він у моєму житті не назавжди. Я не хотіла ні з ким ним ділитися. Жартувала, що якби придумали зменшувальну машину, то він би міг мене носити в своїй кишені. Я б тоді знала, що він завжди поруч. У квітні Вячеслава мобілізували. Він пішов на місце збору якраз на день народження донечки – 17 квітня. Три тижні він був у Козятині на навчанні. Перед відправкою на фронт ми з Лізою поїхали з ним попрощатись. Це був теплий та сонячний день на початку травня. З фронту Слава міг подзвонити раз в тиждень, встигала лише сказати, як сильно його люблю. Військові ціною власного життя захищають наше, вони вибрали не своє, а наше життя. 24 травня чоловік отримав поранення. Він тоді вижив чудом. Сидів зі своїм побратимом, старшим чоловіком – вони були як батько з сином. Коли почався мінометний обстріл і поруч розірвався снаряд, усі уламки полетіли на побратима, його тіло просто розірвалося. Я поїхала до Славіка в Тернопіль, його туди перевезли у лікарню. За півтора місяці, що я його не бачила, він постарів, відчувалось, що бачив багато жахіть. Літо ми провели разом. Він дуже хотів ще одну дитину – сина Давида. Проте не склалося. 17 вересня Слава знову поїхав на фронт, а через тиждень – загинув. У нас завжди було багато планів. Ми щовечора перед сном говорили про мрії. Уявляли, що в нас буде будинок на березі моря та сад із трояндами. Найболючіша пора для мене – це ранок, бо я дуже любила починати день з чоловіком. Вони з Лізою обоє були мрійниками. Він говорив, що ось Ліза підросте, він запросить її в кав’ярню і вони разом будуть їсти тістечка. Він так про це розповідав, наче уже був там, у цьому майбутньому. У мене залишилось багато речей Вячеслава, які наче проводять до нього місток. У мене досі є відчуття, що він ось-ось зайде в кімнату». Джерело: 048.ua
